Весілля в монастирі

Сторінка 61 з 68

Іваненко Оксана

— Не лякай мене!

— Ні, ні, голубко моя. Це звичайна земна річ. Саме тому, що я зовсім-зовсім твій, все моє належить тобі, не тільки серце і любов.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Постарайся зрозуміти і постався реально. Все-таки війна. Все може трапитись. Я певен, що тепер зі мною нічого не трапиться, я просто переконаний у цьому, але зрозумій, мені буде легше і спокійніше, коли щось ненароком і трапиться, — все моє, а в мене за спадщиною дещо є, все моє повинно стати твоїм.

— Ти що, збожеволів? При чому тут я?

— Як при чому? — навіть обурився Ігор. — Тільки що було доведено, між іншим, і словом} і ділом, що ми найближчі, найрідніші. Невже ти думаєш, що для мене ти лише жінка, з якою я жадав тільки тішитися? Я хочу, я мушу про тебе піклуватися тепер завжди. Все моє життя! Я вже зрозумів без твоїх пояснень, ніяка ти йому, ну, твоєму чоловікові, не дружина, ти про людей його "супруга".

Літа здригнулася, почувши це слово, яким називав її Альоша.

— Ти моя справжня дружина, хоча нам і не співали "Ісайя, лікуй", чого ж у разі моєї загибелі мої гроші залишаться моїй офіційній єдиній родичці — тьоті Соні, а вона віддасть їх на монастир? Це ж просто безглуздя! Хай краще вони підуть на твоїх трудолюбців! Правда, хай на трудолюбців, яких ти виводиш у люди, а в них же ні чорта не буде, крім казенного одягу! Я то знаю, як юнакам хочеться мати вигляд не гірший за інших, не по собі, по товаришах знаю. Від цього ти не маєш права відмовлятися, коли так принципово не хочеш витратити на себе і своїх дітей, — він говорив запально, майже сердито. — Коли я лишуся живий, а я в цьому певний, я однаково їх витрачу на вас, я вже знайду спосіб, я щось вигадаю, мені вони не потрібні. Але ж тоді ми будемо вже разом, інакше не може бути, і вигадувати нічого не треба буде. А ти не хочеш зрозуміти, що мені й зараз було б легше і приємніше залишити собі якусь дрібницю, а все взяти і купити тобі коштовні речі, так, про всякий випадок, речі, які ти у важкий час зможеш використати. Це було б найрозумнішим купити сьогодні ж, зараз. Я бачив такі чудові діамантові кольє, брошки, персні! От зараз підемо і купимо, тільки зайдемо за грошима в банк.

— Ти таки збожеволів! — зупинила його Літа. — Невже ти гадаєш, що я взяла б у тебе хоч якусь річ?

— Ні, я бачу, з тобою не можна спокійно і розумно порадитися.

— Ти хочеш, щоб я спокійно радилася, що буде з твоїми грошима, коли з тобою щось трапиться? Я не можу й думати про це, а не те що говорити, радитись, — вона аж почервоніла.

— Ач, дурочка, як розсердилася! — раптом засміявся Ігор. — Я тебе не бачив ще сердитою! Це я можу сердитись, що ти не слухаєш мене.

— Чого б це я мала слухати? Я старша за тебе, — вже радіючи в душі, що тон змінився, адже вони не повинні, не можуть посваритися в останній, так, і в перший, і в останній день...

— Будь ласка, не задавайся, що ти старша. Ще в монастирі розвідка мені донесла, скільки тобі років. Між іншим, різниця — два роки. Усього! А оскільки рік на війні рахується за п’ять, то я далеко старший за тебе.

Він справді почувався тепер старшим за Літу, та й виглядав так.

— Врешті, бог дасть, я лишуся живим і тоді вже робитиму що захочу. Не сердься на мене, — ласкаво мовив він. — Не сердишся? А знаєш, чому Ада і її батьки теж поспішали, щоб ми тоді повінчалися? — раптом спитав він. — Вони вирішили, що як мене справді вб’ють, моя спадщина промине їхні руки.

— Звідки ти це знаєш?

— Знаю, вже знаю, інакше не казав би. Її двоюрідний брат прохопився, ми з ним випадково зустрілися. І я цілком заспокоївся, що я ні в чому перед нею не винен. Ти б чула, як її батько розмовляв зі мною діловито, з поважним виглядом про всілякі матеріальні справи — скільки у мене на спадщині, яку частину після одруження я одразу переведу на її ім’я і скільки вони можуть дати в придане, щоб я не мав надії на більше, бо у них ще син. А я, як йолоп, дивувався, що про це говорять, гадав, що так і треба, і тільки підтакував і виконував усе, на що вони натякали або навіть говорили напрямки. Ну, от перед святами чи іменинами — про що мріє Ада,, які брошки та персні подарувати. Між іншим, Ада нещодавно вийшла заміж за якогось лисого дипломата. Так що це моє щастя, коли твоя Божа Мати послала мені в монастирі тебе! Страшно подумати, що було б. А ти все-таки моя дружина і не хочеш нічого, коли я благаю тебе. — Він ніжно поцілував її.

і

Однаково він зробить те, що він вирішив, — і йому допоможе Борис, а з нею не треба про це говорити, коли вона так бере усе до серця.

— І давай більше про це не говорити, — наказала Літа. Вона справді хвилювалась, і Ігор хотів заспокоїти її.

— Я даю тобі слово, я нічим не порушу твого спокою, поки ти сама не покличеш мене і не скажеш, що ми можемо вже бути разом. Але пам’ятай, я вірю, що ти зі мною, що ми вдвох, і я тебе чекаю.

Вони сиділи мовчки. Немов усе було вирішено. А нічого ж не було вирішено, нічого.

Тільки знали, що дуже люблять одне одного, в це вірили і про це не говорили. Знали без слів.

— А ти мені можеш щось подарувати? — урвав він мовчання. — Я хочу мати твою картку. Якщо ти заборониш, я нікому її не покажу. Хіба ти не розумієш, як я хочу мати твою картку там, завжди при собі, мені було б легше в найстрашніші хвилини. Відчувати її і твій кучерик. Невже я й на це не маю права?

— Звичайно, маєш. Тільки не дивись так. Я принесу тобі на вокзал. Я потягну якесь фото своє у Варюші і привезу тобі.

— Ти ж приїдеш на вокзал? Правда? Ти приїдеш?

— Неодмінно. Ти завезеш мене, підеш у своїх справах, а увечері я приїду на вокзал. Скажи, який поїзд і який вагон. Мила моя піжама, треба уже скидати її. Тобі там хтось випере і випрасує?

— Нізащо! Я її навмисне так одягну після тебе.

— Я кладу в чемодан, як вона і лежала. Я нічого не торкаю, як ти сам склав, а то потім щось шукатимеш.

— Можеш перекласти і по-своєму, мені буде тільки приємно.

Справді, йому було приємно, що її маленькі ніжні й водночас енергійні ручки торкнуться усього, що він носитиме.

— Лікусю, на столі книжка, я купив собі, поклади, будь ласка, згори, може, довго їхати доведеться, я у вагоні читатиму. Я радий, що Блока купив. Ти любиш вірші?