Весілля в монастирі

Сторінка 48 з 68

Іваненко Оксана

Він поспішав і тепер тільки турбувався, щоб квіти не ламалися і не померзли. Хвилинами він зупинявся і за звичкою, коли був незадоволений або у нерішучості, закушував куточок нижньої губи — як буде там, "удома", і що "можна", а що "не можна"?

Її не довелося умовляти піти з ним до нього в готель. Але це нічого не значило, абсолютно нічого. Він згадав — у монастирі її не треба було також умовляти піти прогулятися, посидіти над річкою, прийти до них. Вона робила все так просто, немов усе було в порядку речей, і в той же час не насмілювався взяти її під руку, поцілувати руку, він боявся щось порошити. Адже він пам’ятав, як вона розсердилася, коли він почав говорити про "мальчишники", а він же справді не думав нічого фривольного, як би він міг таке подумати? А коли вона востаннє прибігла до нього на його прохання, передане Устинкою, — він не насмілився взяти за руку, не те щоб обняти. Вона сама його поцілувала в шрам на скроні. А він сидів, зціпивши руки, і не поворухнувся, і очі заплющив. Він відчув — це поцілунок на прощання. Але ж все-таки поцілунок!

А тепер, у музеї, як вони кинулися одне до Одного, і він, не замислюючись, не усвідомлюючи, назвав її на "ти", Літою, Літусею і поцілував у губи, а вона теж скрикнула "Гаричок". І от пішла з ним до нього. Наче це для неї було і має бути вирішено. А може, просто, як там, у монастирі, зустрілися, вони радіють обоє, що зустрілися. Але ж сестрі сказала: "Я не повернуся до завтра".

І однаково, з нею це нічого не означає.

Ну, нащо він так терзається? За п’ять хвилин він її побачить. Він загадав: "Якщо вона переодяглася і спочиває на канапі — все буде добре".

О боже, він ще загадує! Аби вона була там, аби тільки була і він дивився на неї!

Йому здалося, що він надто довго ходив, хоча скрізь поспішав і насправді ніде не затримувався. Він просто втратив відчуття часу.

* * *

Він обережно відімкнув ключем двері і зайшов у передпокій номера. Скинувши шинелю і намагаючись, щоб чоботи не рипіли, увійшов до кімнати. Килим стишував кроки. Літа спала, згорнувшись калачиком і прикрившись пледом. Одна рука лежала поверх пледа. Він побачив — Літа була в його піжамі. На стільці висіла її синя оксамитова кофточка і чорна сукняна спідничка по-модному недовга і вузенька. Він тихенько став навколішки в головах. Ні про що не думати! Вона тут, з ним — хай спить.

— Це ти? — раптом, відкривши очі, спитала вона. — Чого ти так довго? Я, здасться, заснула. Ой! Які квіти! Бузок? Який чудовий бузок! Я зараз поставлю у воду. Треба в теплу воду, там же у ванні є тепла вода, я спокусилась і блискавично прийняла душ! Вийди, я одягнуся.

— Лежи, лежи, я сам поставлю і приготую на стіл, а тоді ти встанеш. Ти хоч трошки спочила? Ти все знайшла, що треба?

— Ти ж бачиш, я в твоїй піжамі, але ти такий довгоногий! Штани я залишила тобі, я чесно поділила! — засміялась вона.

Бузок одразу зробив кімнату "своєю", а Ігор підійшов до канапи і знову став навколішки коло неї.

— Пам’ятаєш, скільки бузку було в монастирі? І ти вийшла з нього. Я не чекав, що його тут зараз можна дістати. Мені хотілося весь бузок забрати з квіткарні. Я так йому зрадів!

— Мабуть, і в цьому бузку багато щастя. Пам’ятаєш, ти спитав, чи я щастя шукаю, — нагадала Літа. — Ні, ні, не ламай, я встану, тоді пошукаємо.

— А мені не треба вже й шукати — воно тут, коло мене, — мовив Ігор.

— Власне, і мені не треба, — тихо в тон йому сказала Літа.

Думаючи про зовсім інше, але неспроможний знайти потрібні слова,

він ще хапався за щось звичайне і сказав майже звичайним тоном.

— Вставай, будемо обідати, ти, напевне, вже зголодніла?

— Зовсім ні. Не треба зараз обідати. Мені так добре тут. Чого ти стоїш навколішках?

— Так твоє личко зовсім близько коло мене, а я все не надивлюся на нього.

— Я дуже змінилася? Ти одразу впізнав мене?

— Ну що ти кажеш? Ти стала ще кращою. Правда, я побачив тебе одразу в музеї не такою, як у монастирі, — сумнішою, замисленішою, але ж так само чудовою і ще ріднішою мені з першої миті.

"Це тому, що я згадала тоді про нього", — подумала Літа, але не сказала. А Ігор вів далі:

— А зараз ти трохи відпочила, та ще й, розумниця, під душем освіжилася, і наче сум і задума відійшли, і знову ти така ясна, усміхнена. А ти одразу мене впізнала?

— Я ж одразу до тебе кинулася! Ти тільки змужнів, став якийсь упевнений.

— Невже? Я не терплю самовпевнених людей.

— Ні, ні, ти не справляєш враження самовпевненого, а впевненого, змужнілого.

— О, надто багато довелося зазнати і пережити, а там далеко більше обов’язків, хочеш не хочеш — стаєш відповідальним за інших, значить, мусить бути якась впевненість у діях, вчинках. Найменше відповідальності за себе особисто, про себе ніколи й думати. Але ні, я не так кажу. Думки про себе особисто — це про тебе. Я вже казав тобі це. І от ти зі мною, і ні про що інше я не можу думати зараз. І не буду. Хай цей день буде наш!

— Хай буде наш, — повторила Літа.

— Можна, я візьму тебе на руки? Як я жадав у монастирі схопити тебе на руки і побігти по тій бузковій алеї і щоб твоє волосся віялося за вітром. Можна, я розпущу його? Як шкода, що тут не можна побігти, але я піднесу тебе до бузку.

Звичайно, тут не було бузкової алеї, тут була тільки друга кімната, а їй здалося, що він біг і ніс ц далеко-далеко, проте надто швидко... хотілося, щоб він ніс без кінця і краю.

— Дивись, надворі вже темно, ліхтарі засвітили, як рано темніє у Петербурзі. Чи вже так пізно? Невже скоро ніч? — спитала вона.

Він притулився лицем до її лиця і прошепотів ледь чутно:

— Це ніч настає для нас, щоб я зовсім-зовсім був твій.

— Зовсім-зовсім мій... — повторила вона.

А як же могло бути інакше?

* * *

То їм здавалося, що вони обоє дізналися про все вперше у житті, то здавалося, що вони вдвох уже ціле життя, і все розуміють, і знають одне про одного, і вгадують кожен рух і кожен подих, і що це не одна ніч, а кілька ночей і ранків, коли вони водночас прокидаються, дивляться радісно, шепочуть якісь дурниці, такі милі і ніжні дурниці, такі ласкаві, ніжні слова, які йому ніколи й на думку не спадали, і обоє сміялися, цілувалися і знову засинали... або знову не засинали... і обом жадалося, щоб ця ніч не кінчалася довго-довго.