— Значить, я винна... Втекла, не сказавши тобі, — тихо мовила Літа.
— Що ти, голубко моя, я ж тобі сказав, що я мушу у тебе просити прощення. Раптом, як коршак, налетів — будь зі мною, без тебе не можу, кидай все! Лише про себе думаю — не можу бути без тебе, і все! А як тобі, як це все неможливо тобі і чому я такий певний, що достойний тебе, гідний тебе і заради мене ти все поламаєш, і от я ламаю твій коротенький відпочинок, усе забаламучую, і, звичайно, ти тікаєш від мене!
— Трохи не так, — таким самим голосом заперечила Літа. — Але, от бачиш, минає час, ти заспокоївся, і можеш жити без мене, — усміхнулася вена.
— Ні, — похитав головою Ігор. — Я весь час з тобою, нема дня, та що там дня, години, хвилини, щоб я не думав про тебе, звичайно, коли я не командую в той час, і не під час бою або якоїсь відповідальної операції. Хоча ні, і тоді ти завжди зі мною, я наче молюся тобі, щоб не схибити, щоб надала мені сили витримати. Адже трапляється дуже важко інколи. Я ж знову повернувся на позиції, я не хотів потрапляти в число тих офіцерів, про яких наш Брусилов сказав, що старих кадрових офіцерів все меншає і меншає не лише через німецькі кулі, а й під час відпустки після поранення так і примудряються влаштуватися десь у тилу. А мені було б просто сором. Зглянулися, можна сказати, — людина одружитися їде, та ще після лазарету — що там кілька зайвих днів, і нате вам — і не одружився, і якесь підозріле падіння з коня, і теж, щоб десь влаштуватися; Я навіть повоював з комісіями, спочатку з тьотею Сонею, дуже вона все переживала, але тільки я відчув себе спроможним бути в строю, я вже домігся свого.
— А як твоя нога?
— Нічого, вже нічого, навіть не шкутильгаю. Я про неї згадую тільки коли дуже холодно або вогко. Знаєш, я ненавиджу болота, не тільки через свою ногу, завжди згадую річку Гнилу Липу, де ми трохи не загинули, трохи нас не засмоктало, це ще до монастиря було, я не розповідав тобі хіба?
Йому здавалося, що вона все-все про нього знає, бо як часто подумки він розповідав їй не тільки про себе, а про все, що бачив, думав.
— Правда, тепер у нас більше підземне життя — окопи, "лисячі нори" з ходами-переходами, ну, не з таким комфортом, як у німців, але зараз уже роблять далеко краще, ніж на початку війни. Ех, коли б усі були такі, як генерал Брусилов. Ти чула про такого?
— Звичайно, хіба ти забув, що я маю деяке відношення до газет? Так що всі новини одразу вдома відомі, ну, ті, про які всі мають знати.
— На жаль, не забув, хоча й хотів би забути.
Літа відчула, що сказала зайве. Вона провела рукою по його обличчі.
— Пробач, не треба зараз, не треба! Краще про себе.
Він був вдячний за цю ласку і трохи затримав її руку коло своєї щоки.
— Ну, що про мене? На щастя, я знову в армії Брусилова, йому солдати вірять, знаєш, і в давнину казали — військо воєводою міцне. От тільки нагорі його, здається, не дуже люблять, особливо німкеня. Розумієш? Я радий, що я знову у нього. Завтра вже їхати.
Раптом до неї дійшло, завтра він знову іде туди.
— Завтра? — перепитала вона. — Уже завтра?— І такі схвильовані нотки забриніли в її голосі. — Правда, і в мене вже квиток на післязавтра.
— Голубко моя, — мовив розчулено Ігор, — навіть коли б я знав, що зустріну тебе, я б однаково не міг і на день спізнитися. Армія...
— Я розумію, я б і сама не дозволила через мене спізнюватися, таке вже щастя, що ми побачилися!
— Правда?! Ти кажеш — щастя?
— Звичайно! Адже зовсім випадково! Галинка моя наказала: "Передай привіт запорожцям і погладь дівчинку з мармуру". Вона така в мене чудернацька, Галинка.
— Вона чудова, твоя Галинка! Коли б не це доручення, ми б не зустрілися! Літочко, ти не втечеш від мене зараз? Ми можемо бути вдвох до мого від’їзду?
Літа поклала йому руки на плечі.
— Я буду з тобою до самого твого від’їзду, до останньої хвилинки, я проведу тебе до поїзда, якщо ти захочеш.
— Про що ти кажеш? "Якщо захочеш"! Я хочу до останньої хвилини бути з тобою.
— Але, певне, в тебе ще справи, твої військові діла, товариші — ти роби все, що тобі треба, а я почекаю вдома або тут.
— Тут, тільки тут. Оце сьогодні наш дім. На щастя, ні, я таки справді щасливий — вже з усім упорався, завтра тільки треба зайти забрати деякі папери. Я приїхав з військовим лікарем, моїм другом. Я тобі потім розповім усе про нього, це той, котрий латав мою рану. Ми з ним з корпусу знайомі, а тепер стали великі друзі...
* * *
Вона згадала, що і в монастирі він починав щось розповідати, раптом уривав себе і казав: "Ну, про це я вам потім докладно розповім". Так і зараз.
Він уважно поглянув на неї і мовив:
— Але в тебе трохи стомлений вигляд. Ти довго була в музеї? — турботливо запитав він. — Дай, я розшнурую тобі чобітки, вмощуйся на канапі і відпочивай.
— У музеї я була не так довго, — сказала Літа, — але я зранку поїхала з дому, знаєш, крамниці, гостиний двір, пасаж... Я хотіла дещо ккупити дітям. Якщо можна, я перш за все помию руки, а то ж трамваї, конки, скрізь стільки народу. Я справді трошки втомилася.
— Ох, я дурний!—схопився Ігор. — Мий руки, і ми спочатку спустимося в ресторан і пообідаємо.
— Ні, ні, нізащо, я не хочу їсти, і вже досить з мене круговерті, гомону, галасу, чужих людей. У сестри весь час так, як у ресторані.
— Ну, то я покличу лакея і замовлю обід сюди.
— Не треба, будь ласка, — благально мовила Літа, — я нікого не хочу бачити, крім тебе, і справді, я зовсім не хочу їсти.
— Та врешті захочеш, і я, між іншим, також, — переконливо мовив Ігор. — У мене виникла геніальна ідея!— Він, ніби сам дивуючись з того, що йому спало враз на думку, звів угору ліву брову. Літа згадала, як торік у монастирі він робив так і ставив навмисне серйозно якесь запитання, яке доводило, що він чудово все розуміє і з усього підсміюється, але закинути йому нічого не можна було. Так він спитав тоді: "Ви й голос його, Іоанна, чули?" Або у матері Серафими: "Приготувати якісь анекдоти?" Літі подобався цей вираз його обличчя — він одразу створював веселий настрій.
А от коли він хотів зупинити себе, стримати, він закушував куточок нижньої губи і навіть одвертався, щоб не бачили виразу його очей, обличчя. Зараз, коли вона побачила, як він підвів брову і зробив наївно-серйозні очі, вона весело розсміялася.