— Чиї це дітки гарненькі? — спитала, заходячи, мати Серафима.
— Мої, — з неприхованою гордістю сказала Літа.
— Справді чудові! Ти бачив, Гарику? Ви їх привезіть сюди погостювати, — щиро мовила ігуменя.
— Дуже дякую, обов’язково. Вони тепер старші, вже вчаться, та коли є можливість, я скрізь беру їх з собою. І, знаєте, син у Петрограді мені навіть допомагав, він краще орієнтувався, ніж я, на вулицях і проспектах і, крім того, завжди нагадував, що треба подивитись, — адже він перейшов уже в третій клас, багато читає.
— А оце та дівчинка, про яку згадував владика Неофіт? — спитала мати Серафима.
Вона була рада, що хоч якась розмова точиться за столом, і добре, що Єлизавета Миколаївна хоча б своїми дітьми розряджає непорушну атмосферу, яку відчувала мати Серафима з самого ранку. Це взагалі до речі. Хай Ада і її мати знають, що це мила й порядна дама.
— А хто ваш чоловік? — спитала "теща".
— Він редактор газети.
Ігор з цікавістю подивився на Літу, потім знову на картку.
— Але треба, щоб гості відпочили, — знову виручила Єлизавета Миколаївна, і "теща" глянула на неї навіть вдячно, так принаймні їй здалося.
— Ми не прямо з Петрограда, а два дні гостювали у родича, губернатора в Харкові, і їхали сюди досить пристойно, у міжнародному вагоні, проте Адочку втомила подорож.
— Ми теж їхали з Літою міжнародним, — раптом докинула Ольга.
Літа від несподіванки повернулась до неї, і її здивований погляд перехопив Ігор, але "теща", на щастя, не звернула уваги на репліку Ольги, вона зверталася до матері Серафими:
— І, знаєте, з дороги і така довга обідня. Адочка не встигла поспати як слід, хоча, треба сказати, хор у вас чудовий, я з великою приємністю слухала, — вона хотіла трохи підсолодити свої нарікання. — Вони і на вінчанні співатимуть?
Ігор почервонів, а мати Серафима, ледь усміхнувшись, сказала:
— Ні. Адже вінчання відбудеться в сільській церкві, але й там добрий хор. Тут скрізь люди голосисті!
— Олю, нам треба вже йти. Пробачте, нас чекають наші хазяї, — рішуче підвелася Літа, бачачи, що Ігореві неприємні ці розмови про суто "сімейні" справи в їхній присутності. — До побачення, — звернулась вона до "тещі", — дуже рада була познайомитись з вами.
— І ми також, — люб’язно мовила "теща". —Ми ж незабаром побачимося, я гадаю, в ці дні ви будете тут з нами, — багатозначно додала вона, подумавши: що все-таки добре, що ці дві дами, цілком виховані, певне, з вищого губернського кола — адже дружина редактора! — будуть і на вінчанні, а то зовсім серед чужих людей, та ще монашок. — І ви також, — приязно сказала "теща" і Ользі.
— Обов’язково, ми вдвох будемо, — за себе і за Ольгу відповіла Літа.
— Обов’язково, аякже! — підтвердила від щирого серця мати Серафима.
Ада мовчала, Ігор стояв якийсь ніяковий, але "теща" і тьотя пояснили це соромливістю "молодих".
Усе обійшлося гаразд. Та лише вийшовши з покоїв, подруги навпростець, незважаючи на модні вбрання, дременули до садиби отця Гаврила.
— Літко, — впевнено прорекла Ольга, на хвильку зупинившись, щоб перевести дух, — я не дурна, що хочеш мені кажи, а тут може назріти така історія... Добре, що ^вінчання через три дні, а то, їй-богу, воно б уже не відбулося.
— Ну що ти вигадуєш? Що ти мелеш? Я з ним два дні як познайомилась!
— Цього цілком досить такому чоловікові, як він.
— Але не мені, — з погордою сказала Літа. — А чого це ти про міжнародний збрехала?
— І зовсім не збрехала! Хіба ти не знаєш? Вагони, якими ми їхали, люди також "міжнародними" називають, мовляв, між народом їдуть! — засміялася Ольга. — Все-таки весело, що ми приїхали! — змінила тон на легковажний Ольга. — А цей Ігор не дурний, вже так хотів тобі руку поцілувати, що для цього і Меланії, і мені спочатку поцілував, щоб пристойно вийшло! Мабуть, ладен був десяток інших поцілувати за твою! Я б на твоєму місці закрутила б йому голову на зло цій пихатій княжні. Їй-богу, сушена риба.
— Ти казала — заморожена, — нагадала Літа, щоб звести все на жарт. — І потім, як можна казати про людину, яку ти зовсім не знаєш. Може, вона просто стримана, замкнена, а дуже його любить і за нього вже спокійна.
— Я б на твоєму місці... — вела далі Ольга.
— Ти ніколи не будеш на моєму місці, — вже сердито одрізала Літа.
Ольга надулася, і Літі стало ніяково, проте вона хотіла припинити таку розмову, а посваритися з Ольгою було завжди легко, як за кілька хвилин і помиритися.
Так воно і сталося. ......
Подруги лягли, помирившись, спочити після стількох переживань та вже занадто щедрого і смачного обіду, де мусили все покуштувати, бо інакше Меланія Степанівна робила такий ображений вигляд, просто от-от заплаче.
* * *
— Аж шкода, що дітей немає, — зітхнула Ольга, — ото б поласували.
Усі в домі полягали, хлопці, підморгнувши один одному, зникли, і в домі запанувала тиша, навіть віконниці Меланія Степанівна позачиняла, щоб ніщо не турбувало. Минула, може, година. Всі спали.
Раптом у двері кімнати, де спочивали гості, тихенько постукали.
— Літочко Миколаївно, — почула Літа шепіт дияконихи, — там чогось мати Серафима Устю до вас послала, вийдіть на хвилинку. От уже до серця їй припали, і спочити не дасть! — з погордою і з докором сказала вона. Потім, позіхнувши, додала: — Вийдіть до неї, а я піду ще досплю...
Літа вийшла на ганок. Перед нею справді стояла, смиренно схиливши голову, Устя, та враз швидко, кинувши метким оком туди-сюди і переконавшись, що дияконихи нема, впритул наблизившись до Літи, швидко-швидко заговорила.
— Це мене панич до вас послали, просили, щоб негайно, негайно вийшли, там таке щось трапилось, ви дуже потрібні, він за оранжереєю вас чекає, сам усе скаже.
У неї був такий сполоханий вигляд, що Літа перелякалася:
— Що, що трапилось? Кому погано? Хтось захворів? Може, панночка з Петрограда?
— Хіба я знаю?
— А де мати Серафима?
— Вони у себе, лягли до вечірні спочити, сьогодні ж пізня вечірня, а гості у гостиниці. Хіба я знаю, що там? Панич після обіду провів їх, трохи у них побув, а потім до матері Серафими заглянув, та вони вже спали, він до себе зайшов, потім уже не знаю. Я бігала до сестри Секлети, а як верталася, швидко верталася, а він мене перестрів і каже: біжи швидше, Устиночко, так і сказав: біжи, Устиночко, і скажи пані вчительці, тій, що у отця Гаврила і до нас приходила, щоб негайно вийшла, щоб і хвилинки не барилась. Я не знаю, що там сталося. Він був такий сполоханий, як не при собі. Може, з панночкою? Ви вже йдіть туди одразу. Він сказав: нікому не кажи, тільки лише самій пані вчительці, і щоб ніхто не чув і не бачив, і проведи за оранжерею до левади, де лавочка стоїть, я там чекатиму. Тільки негайно, негайно — так уже наказували, щоб і хвилинки не гаяли. Одягайтесь, я швиденько проведу.