Розділ IV ЧОРНИЙ НОРД
Поринувши в свої думи, дівчина якусь хвилю сиділа мовчазна й зажурена, стиснувши скроні тендітними білими руками. Здавалось, уся душа її силкується чи то осмислити минуле, чи сягнути внутрішнім зором у майбутнє.
Та її задума — хоч би чим вона була викликана — тривала недовго. Луїзу повернули до дійсності занепокоєні вигуки, що долинули крізь віконце карети. [27]
Вона впізнала братів голос, в якому вчувалася тривога :
— Поглянь, батьку! Невже ти їх не бачиш?
— Де, Генрі? Де?
— Онде, позад фургонів. Ну, тепер бачиш?
— Так, бачу, але не можу збагнути, що це таке. Вони скидаються на... на...— Пойндекстер не знаходив порівняння.— Ні, навіть не можу сказати, на що.
— На водяні смерчі? — спробував підказати відставний капітал; помітивши незвичайне видиво, він зволив знову приєднатися до супутників.— Але ж такого не може бути — ми надто далеко від моря. Я ніколи не чув, щоб хтось бачив їх у прерії.
— Хоч би що це було, але вони не стоять на місці,— сказав Генрі.— Дивіться! Вони то зближуються, то віддаляються. Якби не це, вони схожі були б на величезні колони з чорного мармуру.
— Або на велетнів, або на упирів! — жартівливо докинув Колхаун.— Вони мов чудиська з іншого світу, яким заманулось прогулятися цією зловісною прерією.
Колишній офіцер тільки зусиллям волі примушував себе жартувати. Насправді йому, як і іншим, було не до сміху.
Та й не дивно. Над північним краєм прерії раптом виникло щось із десяток чорних стовпів. Жоден з подорожніх ніколи ще не бачив нічого подібного. Ті стовпи не мали певної форми й раз у раз змінювали свої обриси, розмір і місце: то якусь хвилю стояли нерухомо, то ковзали над згарищем, наче велетні на ковзанах, та ще й вихилялись і вклонялися один до одного, немов у якомусь химерному танці. Не треба було й напружувати уяву, щоб добачити в них стародавніх титанів, які відродилися тут, у техаській прерії, і оце витанцьовували після добрячої пиятики з самим Бахусом ''.
Спостерігаючи це небачене й нікому з подорожніх не відоме явище, яке здавалося їм надприродним, кожен проймався дедалі більшою тривогою. Душі їхні заполонило передчуття близької небезпеки. Всі з жахом зрозуміли, що насувається якесь грізне стихійне лихо.
Ще тільки-но забачивши на обрії ті дивовижні стовпи, весь обоз зупинився. У негрів — і в тих, що йшли
" Б а х у с, або В а к х — в античній міфології одне з імен бога виноградарства Діоніса.
[28]
пішки, і у візників — із грудей вихопився переляканий крик. Тварини враз стали, як укопані; коні, тремтячи зі страху, сполохано заіржали, мули голосно заревли.
Та це були не єдині звуки серед прерії. Від загадкових чорних стовпів теж долинав глухий, із присвистом, гук, що нагадував шум водоспаду. Час від часу його розтинали громохкі вибухи, схожі на рушничні залпи чи на далекі удари грому.
Той гук дедалі дужчав, ставав виразнішим. Небезпека — хоч би яка вона була — неухильно наближалася!
На обличчях подорожніх застиг жах. Не становив винятку і Колхаун: він уже й не пробував жартувати. Всі очі прикипіли до низького, затягнутого хмарами неба та до величезних чорних стовпів, що насувалися на обоз, неначе намислили розтрощити його.
В цю моторошну мить подорожні раптом почули крик з протилежного боку, і, хоч у ньому теж звучала неприхована тривога, всім трохи полегшало на душі.
Обернувшись туди, вони побачили вершника, що скакав учвал просто_до них.
Кінь був чорний, як сажа; так само чорний був і вершник, навіть на обличчі. Та його однаково впізнали: це був той самий незнайомець, слід ласо якого вів їх через прерію.
Жінки бистріші на розум, ніж чоловіки, і дівчина в кареті перша впізнала вершника.
— Вперед! — гукнув він, тільки-но опинився на відстані, з якої подорожні могли його почути.— Вперед, мерщій уперед!
— Що це діється? — спитав плантатор, охоплений панічною тривогою.— Нам щось загрожує?
— Так. Я не сподівався цього, коли залишив вас. Тільки діставшись до річки, побачив, що насувається небезпека.
— Яка?
— Норд.
— Ви маєте на увазі бурю?
— Так.
— Ніколи не чув, щоб норд був небезпечний,— обізвався Колхаун,— хіба що кораблям у морі. Я знаю, він несе холод, але...
— І багато чого гіршого, ніж холод, сер,— перебив його вершник.— Ви пересвідчитеся на собі, якщо не поквапитесь уникнути його... Містере Пойндекстере,— [29] знову обернувся він до плантатора, і голос його звучав нетерпляче й наполегливо,— повірте мені, що вам і всім вашим супутникам загрожує велика небезпека. Норд не завжди такий страшний, але цей... Погляньте отуди. Ви бачите ті чорні стовпи?
— Ми вже дивились на них і ніяк не могли зрозуміти, що це таке.
— Не в них річ, вони тільки провісники бурі. Подивіться далі. Бачите оту чорну хмару, що розходиться по небу? Ото її і слід боятися. Я не хочу наганяти на вас зайвого страху, але мушу застерегти: ця хмара несе смерть! Вона шириться і суне просто сюди. Єдиний порятунок від неї — це швидкість. Якщо ви не поквапитесь, буде надто пізно. За десять хвилин вона накриє вас, і тоді... Не баріться, сер, благаю вас! Накажіть своїм візникам поганяти чимдуж! Так велить вам саме небо!
Після таких невідступних закликів плантаторові й на думку не спало щось заперечувати. Він звелів обозові негайно рушати і гнати щодуху.
Тварин, як і людей, заполонив такий жах, що візникам навіть не довелося пускати в діло батоги.
Карета й група вершників, як і раніше, їхали попереду. Незнайомець відстав від них і тримався за фургонами, так ніби охороняв караван від загрози, що насувалася ззаду. Час від часу він спиняв коня, озирався, і щоразу його погляд виказував дедалі більшу тривогу.
Помітивши це, плантатор під'їхав до нього й запитав :
— Небезпека ще не минула?
— На жаль, не можу сказати нічого втішного,— відповів той.— Я сподівався, що вітер змінить напрям.
— Вітер, сер? Та його ж немає. Ані війне.
— Тут немає. А отам — справжній буревій, і він мчить просто на нас... О небо, він щомить наздоганяє нас! Навряд чи ми встигнемо переїхати згарище.
— Що ж робити? — вигукнув плантатор, ще дужче наляканий цією звісткою.
— Ваші мули не можуть рухатися швидше?
— Ні, на більше вони просто нездатні.