— Про що тато міг дізнатися? Чи це тільки підозри? Хто міг йому щось сказати? Чи знає він про нашу зустріч?
Розділ XXIX КОЙОТ УДОМА
Колхаун устав з-за столу майже так само раптово, як і Луїза, але, залишивши їдальню, він не пішов до своєї кімнати, а подався з дому.
Його рани ще не зовсім загоїлись і боліли, проте він досить одужав, щоб ходити по саду, до стайні чи коралю — одне слово, коло будинку.
Та цього разу він вирушив у дальшу прогулянку. Чи то збуджений розмовою за сніданком, чи, може, занепокоєний майоровим листом, він, здавалося, на час забув про біль та кволість і, спираючись на костур, хоробро пошкандибав понад річкою в напрямі форту •Індж.
Вийшовши на пустирище, що лежало на півдорозі між гасієндою й фортом і, як видно, не мало певного власника, він невдовзі добувся туди, куди хотів. Серед заростей акації, затіненої вищими деревами, в самісінькій гущавині стояла груба хатина, сплетена з гілляччя і обмазана глиною,— так зване хакале. То була [175] оселя мустангера-мексиканця Мігеля Діаса — лігво, що цілком пасувало його господареві, жорстокому недолюдкові, який недарма дістав промовисте прізвисько Койот, або ж Вовк Прерії.
Того вовка далеко не завжди можна було застати в його лігві — він лише інколи там ночував та ще вряди-годи, продавши гурт зловлених мустангів, дозволяв собі якийсь час нічого не робити й пожити поблизу селища, куди його вабили ниці втіхи, які там можна було знайти.
Колхаунові пощастило застати господаря вдома, але не пощастило побачити його тверезим. Щоправда, той був не такий уже й п'яний, бо встиг проспатися й трохи прочуматись від звичного для себе стану.
— А, сеньйоре! — побачивши на порозі гостя, вигукнув він.— Чсірт забирай! От кого не чекав! Sientese! Сідайте! Беріть стільця. Осьде він, стілець! Ха-ха-ха!
Сміх стосувався предмета, названого стільцем. То був череп мустанга, що правив за стілець. У хатині був ще один такий самий "стілець", грубий стіл, сяк-так збитий з обаполків юки, та вкрита кінською шкурою купа тростини замість ліжка, на якій напівлежав господар,— і більш нічого. Отакий вигляд мала оселя Мігеля Діаса.
Колхаун, стомившись після важкої прохідки, прийняв запрошення і сів на кінський череп. Він не гаяв часу й одразу ж заговорив про діло.
— Сеньйоре Діасе,— почав він,— я прийшов до вас, щоб...
— Сеньйоре американо! — вигукнув ще хмільний ловець коней, уриваючи його пояснення.— Навіщо зайві слова? Carrambo! (47) Ніби я й так не знаю, чого ви прийшли. Ви хочете, щоб я прибрав того бісового ірландця!
— Атож!
— Атож. А я пообіцяв вам зробити це за п'ятсот песо (48)— як настане час і випаде зручна нагода. І зроблю. Мігель Діас не ламає свого слова. Але час ще не настав, сеньйоре капітане, і нагоди не випало. Вбити людину чисто — це вам неабищо. Навіть у преріях є небезпека, що діло розкопають. А як розкопають...
(47) Чорт забирай! (Ten.)
(48) Песо — іспанська грошова одиниця; тут — у значенні "долар".
[176]
Ха! Що мене тоді чекає? Не забувайте, сеньйоре капітане, що я мексиканець. Коли б я був вашого роду, то простісінько порішив би дона Морісіо і вийшов сухим з води. Скинув би все на сварку, та й годі. Maldito! (49) А з нами, мексиканцями, розмова інша. Досить угородити в когось мачете й випустити з нього кров — і ти уже вбивця, і ви ж таки, американці, у вашому дурному суді з дванадцятьма чесними присяжними, пошлете бідолашного чоловіка на шибеницю. Carrambo! Важити отак своїм життям я не збираюся. Я ненавиджу того ірландця не менше за вас, але не стану сам устромляти голову в зашморг. Треба перечекати, доки настане час і випаде нагода. Еге ж, чорт забирай, час і нагода!
— Час настав, і нагода випала! — збуджено вигукнув наймач, нахиляючись до найманого вбивці.— Ви казали, що могли б легко зробити це, якби почалися заворушення серед індіанців?
— Певно, що казав. Якби було так...
— То ви ще не чули новин?
— Яких новин?
— Команчі стали на стежку війни.
— Carrambo! — вигукнув Койот, підхопившись зі свого тростинового ложа, наче справжній вовк, що зачув здобич.— Santissima Virgen! (50) Ви правду кажете, сеньйоре капітане?
— Чистісіньку правду. Ця звістка щойно дійшла до форту. Відомості надійні — від самого коменданта.
— Ну, коли так...— замислено мовив мексиканець.— Коли так, то дон Морісіо може вмерти. Команчі можуть убити його. Ха-ха-ха!
— Ви певні?
— Я був би ще більше певен, якби за його скальп дали не п'ятсот, а тисячу доларів.
— Він вартий цих грошей.
— Яких?
— Тисячі доларів.
— Ви обіцяєте?
— Обіцяю.
— Тоді команчі таки знімуть з нього скальп, сеньйоре капітане. Повертайтесь до Каса-дель-Корво і спіть
(49) Прокляття! (Ісп.)
(50) Пресвята Діво! (Ісп.)
спокійно: при першій же нагоді ваш ворог залишиться без чуприни. Ви мене розумієте?
— Розумію.
— І готуйте вашу тисячу.
— Вона на вас чекає.
— Carrambo! їй не доведеться довго чекати. Adios! Adios! (51)
— Santissima Virgen! — вигукнув той нечестивий горлоріз, коли його гість пошкандибав геть з очей.— Оце-то поталанило! Хапнути тисячу доларів за те, щоб прибрати молодчика, якого я й сам хотів порішити, задурно!.. Команчі на стежці війни! Carrambo, невже це правда? Коли так, треба знайти своє індіанське вбрання. Ось уже три роки після того клятого замирення воно лежить без діла. Viva la guerra de los Indios! (52) І дай Боже успіху моїй виставі у прерії!
Розділ XXX ЛИСТУВАННЯ СТРІЛАМИ
Луїза Пойндекстер дуже полюбляла ті розваги, що їх повелося вважати чоловічими. Не проминула вона й стрільби з лука. Лук і стріли були в її руках наче іграшки, з якими вона робила все, що хотіла.
Навчилася вона того мистецтва в індіанців юма. Останні представники цього могутнього колись племені ще й тепер трапляються на пониззі Міссісіпі, поблизу Пойнт-Купе та затоки Атчафалайя.
Уже давно Луїза не брала до рук свого лука, навіть не розпакувала після того, як разом з іншими речами його привезли в одному з фургонів до Каса-дель-Корво. Відколи приїхала туди, вона все не могла вибрати хвилини, щоб повправлятися з цією зброєю Діани (53), і її чудовий лук із дерева маклюри та сагайдак з опереними стрілами так і лежали занедбані в коморі.