— Вам краще знати, сер,— на мить збентежившись, відказала дівчина.— Ви ж так часто тут буваєте.
— Часто? Та я тільки вдруге сюди приїхав, відколи зміг знову сісти в сідло... Але пробачте, міс Пойндекстер, а звідки ви взагалі знаєте, що я тут буваю?
— О,— мовила Луїза, червоніючи й бліднучи,— цього не можна було не помітити. Я маю звичку проводити багато часу на асотеї. Там так гарно, особливо раннім ранком, коли ще не жарко, дме свіжий вітрець, співають пташки в саду, і краєвид навколо чудовий. З нашого даху добре видно й цю дорогу. Звідти я й бачила вас, коли ви проїжджали,— звичайно, тільки доти, доки ви не заїхали під ці тінясті акації.
— То ви мене бачили? — спитав Моріс, зніяковівши, але не від натяку, прихованого в останніх словах,— його він просто не міг зрозуміти,— а від згадки про те, як, їдучи відкритою ділянкою дороги, він раз у раз дивився на Каса-дель-Корво.
— Та хіба ж я могла не побачити? — швидко відповіла молода креолка.— Від нас до дороги заледве шістсот ярдів. Навіть жінку — меншу за вас і на меншому коні — і то було добре видно. Коли я побачила, як сцритно вона накинула своє ласо на бідолашну анти-лопку, то одразу зрозуміла, що це та сама сеньйорита, чесноти якої ви так люб'язно мені змалювали.
— Ісідора?
— Ісідора.
— Ай справді. Вона ж якийсь час тут гостювала. [169]
— І дуже дбала про містера Моріса Джеральда?
— Атож, і це правда. Вона була дуже добра до мене, а я так і не мав нагоди їй подякувати. Хоч як приязно вона до мене ставиться, проте люто ненавидить нас, іноземців, і нізащо б не погодилась переступити поріг готелю містера Обердоффера.
— Он як! Мабуть, вона воліє зустрічатися з вами під цими тінястими акаціями?
— Я зовсім не бачився з нею, принаймні вже багато місяців, і тепер, мабуть, не скоро побачуся, бо вона поїхала додому, на Ріо-Гранде.
— Ви кажете мені правду, сер? Ви не бачилися з нею?.. Вона вже поїхала звідси?
— Поїхала,— відповів Моріс, видимо здивований.— Ну звісно, я з нею не бачився. Та й дізнався про те, що вона була тут, тільки коли лежав хворий і вона надсилала мені всякі ласощі. Правду кажучи, вони були мені дуже до речі. Готельна кухня далеко не з найкращих, та й містер Обердоффер ставиться до мене не дуже прихильно. Донья Ісідора надто щедро віддячила мені за ту невелику послугу, що я їй колись зробив.
— Послугу? Чи можна спитати, яку саме, містере Джеральде?
— Авжеж. То була чиста випадковість. Просто мені трапилася нагода заступитися за цю дівчину й урятувати її від індіанців — Дикого Кота і його одноплемін-ців-семінолів. Вона попалась їм до рук, коли їхала з Ріо-Гракде в гості до свого дядька, дона Сільвіо Мартінеса,— онде видно його будинок. Ті негідники були п'яні,-і їй загрожувала, може, й не смерть, але чимала небезпека. Одне слово, бідолашна дівчина опинилася в скруті, і їй було б нелегко вирватись, коли б я випадково не проїжджав там.
— І оце ви називаєте невеликою послугою? Ви надто скромні в своїх оцінках, містере Джеральде. Та якби хтось зробив таке для м є н є...
— То чим би ви віддячили йому? — спитав му-стангер з притиском на останньому слові.
— Я б покохала його,— швидко відказала дівчина.
— А коли так...— Моріс під'їхав майже впритул і, нахилившись до неї, прошепотів їй на вухо так палко, що аж дивно було чути від нього, завжди такого стриманого: — А коли так, то я віддав би половину свого життя за те, щоб побачити вас у руках Дикого [170] Кота і його п'яних одноплемінців, а другу половину — за те, щоб вирятувати вас із небезпеки!
— Ви правду кажете, Морісе Джеральде? Не жартуйте зі мною, я не дитина. Скажіть щиро! Це правда?
— Так, правда! Клянуся небом! Найсолодшою миттю в моєму житті була та, коли під
час верхової прогулянки одна чарівна жінка нахилилася до мене в сідлі й поцілувала мене.
Найніжнішим поцілунком, що його звідав Моріс Джеральд, був поцілунок Луїзи Пойндекстер, коли вона, звівшись у стременах і поклавши руку йому на плече, палко вигукнула:
— Хай буде що буде! Я кохаю тебе!.. Я кохаю тебе!
Розділ XXVIII ЗАБОРОНЕНА ВТІХА
Відтоді як у Техасі з'явилися перші англосаксонські поселенці, а можна сказати, й на сто років раніше — від часів колонізації цього краю нащадками конкістадорів,— найбільшим клопотом були стосунки з індіанцями.
Незалежно від того, чи були ці законні господарі країни в стані відкритої війни з поселенцями, чи йшли на тимчасове замирення, вони завжди лишалися незмінною темою розмов. Коли точилася війна, говорили про постійну небезпеку нападу індіанців; коли випадало замирення — про те, який час воно може тривати, чи надовго червоношкірі закопали свої томагавки (46).
І тоді, як Техас належав до Мексики, і після того, як його завоювали американці, не було нагальнішої теми розмов ні за сніданком, ні за обідом, ні за вечерею. В багатих гасієндах плантаторів і в убогих мисливських хатинах слова "ведмідь", "ягуар", "вепр" звучали рідше й викликали не такий острах, як слово "індіанець". Індіанцями в Техасі лякали дітей,— як ото в нас їх лякають домовиками,— і вони довго не могли заснути на своїх набитих мохом матрациках, так само як і їхні батьки.
Томагавк — невеличка сокира, зброя індіанців. "Закопати томагавки" — укласти мир. [171]
Незважаючи на міцні мури, що робили гасієнду схожою більше на фортецю, ніж на мирну оселю, мешканців Каса-дель-Корво також не обминуло те тривожне відчуття постійної загрози, спільне для всіх, хто жив при кордоні. Доти вони мало знали про індіанців, та й то лише зі слів інших, але поступово, день по дню, все краще розуміли, що то за небезпека не дав спокійно спати навколишнім поселенцям.
Вони почали вірити, що все те — не пустий страх, а коли хтось із них ще сумнівався, то лист від майора, коменданта форту, отриманий тижнів за два після сніданку в прерії, мав остаточно розвіяти всі їхні сумніви.
Листа привіз рано-вранці кінний стрілець, і плантаторові подали його перед самим сніданком, коли він ішов до столу, за яким уже сиділа вся його родина — дочка Луїза, син Генрі та племінник Кассій Колхаун.
— От несподівана новина! — вигукнув плантатор, швидко перебігши очима листа.— І досить прикра, якщо це правда. Та коли майор так певен, то, гадаю, помилки бути не може.