— Але, міс Пойндекстер,— нерішуче мовив мустангер,— а що, як вона все-таки не зможе? Коли ви маєте хоч найменший сумнів, то чи на краще залишити її? Я певен, що мій кінь легко перенесе на той бік нас обох. Покинувши лошицю тут, ми напевне врятуємося від переслідування. Адже дикі жеребці...
— Покинути мою Луну! Щоб її забили на смерть чи роздерли на шматки! Ні, ні, містере Джеральде. Моя плямиста надто дорога мені. Ми з нею разом перескочимо це провалля, як зможемо. А як ні, то разом скрутимо собі в'язи... Вперед, моя люба! Бачиш, це той, хто наздогнав тебе, полонив і приборкав. Доведи йому, що твій дух ще не зламано, що ти здатна скинути з себе і дружні, і ворожі пута. Стрибни так, як ми з тобою не раз стрибали останнім часом. Ну, летімо!
І, не чекаючи, поки мустангер подасть приклад, [108] відважна креолка стрімголов помчала до краю провалля і перелетіла його так, як, очевидно, робила "не раз останнім часом".
В ту хвилю, коли мустангер стежив за її стрибком, його заполоняли три думки, чи, точніше, троє почуттів. По-перше, він нетямився з подиву; по-друге — відчував невимовний захват; а от третє почуття визначити не так просто. Воно виникло в ньому тієї миті, коли він почув слова: "Моя плямиста надто дорога мені".
"Чому?" — думав він — і коли вдарив гнідого острогами, і тоді, коли летів на ньому понад зяючим проваллям.
Та хоч як щасливо втікачі подолали перешкоду, це ще не давало їм певності в порятунку. Диких жеребців те провалля зупинити не могло. Моріс знав про це й озирався назад з такою самою тривогою, як і раніш. А може, навіть з більшою. Хоч яка була коротка затримка перед проваллям, а проте дала переслідувачам відчутну перевагу. Від самого початку гонитви мустанги ще не були так близько, як тепер. Моріс не мав сумніву, що, досягши краю провалля, вони навіть не сповільнять чвалу й перескочать яр, не зупинившись, одним махом.
"А тоді? Що буде тоді?" — подумки запитав себе мустангер і аж зблід, не знаходячи відповіді.
Перескочивши через провалля, він не забарився ні на мить і скакав далі рівним чвалом, а його супутниця, як і перед тим, їхала близько позад нього. Та тепер мустангер, здавалося, не поривався вперед так, як досі. Він ніби вагався, не міг дійти певного рішення.
Проскакавши так ще трохи, мустангер натяг поводи і круто повернув коня, так наче раптом вирішив податися назад.
— Міс Пойндекстер! — мовив він до дівчини, яка саме порівнялася з ним.— Далі ви поїдете без мене.
— Чому, сер? — спитала Луїза, сильно потягши на себе поводи і миттю спинивши свою лошицю.
— Якщо ми поїдемо разом, вони наздоженуть нас. Треба якось зупинити цих знавіснілих тварюк. І зробити це можна тільки тут, іншої нагоди не трапиться... Бога ради, ні про що не питайте! Ще десять секунд — і буде запізно. Бачите, онде блищить вода? То ставок. Скачіть просто туди. Там буде дві високі огорожі, перед ставком вони сходяться. Ви побачите прохід, а збоку лежать жердини. Якщо я на той час не над'їду, скачіть [109] у ту загороду, злазьте з коня й перекрийте жердинами прохід.
— А ви, сер? Ви ж ризикуєте життям!
— За мене не бійтеся. Сам я майже нічим не ризикую. Якби не ваша лошиця... Ну ж бо, благаю вас, скачіть! Не спускайте з очей ставка, він буде вам за маяк. І не забудьте перекрити прохід. Ну ж бо, вперед!
Секунду чи дві дівчина ще вагалася, наче їй не вистачило рішучості залишити того, хто стільки зробив задля її порятунку, а зараз, можливо, сам наражався на смертельну небезпеку.
На щастя, вона була не з тих полохливих дівчат, які в скрутну хвилину втрачають глузд і тягнуть на дно свого рятівника. Вона вірила своєму супутникові, була певна, що він знає, як краще вчинити,— отож знову пустила свою лошицю чвалом і чимдуж помчала вперед до ставка.
Тієї ж миті Моріс ударив острогами гнідого й помчав назад, туди, де вони щойно перескочили через яр. Відіславши свою супутницю, він видобув із кобури на сідлі найдосконалішу зброю, якою будь-коли послуговувались у прерії — чи то для нападу, чи для захисту — проти індіанців, бізонів або ведмедів. То був шестизарядний револьвер системи полковника Кольта, і не якийсь там дешевий "удосконалений зразок" фірми Діна, Адамса чи котрогось із безлічі подібних до них фальшувальників, а справжній виріб "краю мускатних горіхів" з маркою "Гартфорд" на казеннику (39).
— Вони стрибатимуть там, де вужче, як і ми,— пробурмотів мустангер, стежачи за дикими жеребцями, що були ще по той бік провалля.— Якби мені пощастило покласти хоч одного, то, може, це спинило б інших чи принаймні затримало на деякий час, щоб плямиста втекла на безпечну віддаль. їх веде отой великий, рудий. Він і стрибатиме перший. Мій револьвер б'є напевне на сто метрів. Можна стріляти!
Водночас з останніми словами пролунав постріл. Найбільший із жеребців, рудої масті, полетів сторч головою, покотився по траві і впав якраз на тому місці, звідки мали стрибати інші.
(39) "Краєм мускатних горіхів" називають в Америці штат Коннек-тикут, де в місті Гартфорді є збройовий завод.
[110]
Кілька мустангів, що скакали одразу позад нього, вмить спинилися, а за ними й весь табун.
Моріс не став дивитися, що мустанги робитимуть далі. Скориставшись із замішання в табуні, який утратив ватажка, він вирішив зберегти решту набоїв і повернув назад, за плямистою лошицею, яка вже проскакала більшу частину дороги до ставка.
Чи то мустангів налякала загибель їхнього ватажка, чи просто їм став на заваді його труп, що лежав саме там, звідки тільки й можна було перескочити яр,— але далі вони не погнались, і Моріс, сам-один серед прерії, спокійно скакав навздогін за своєю супутницею.
Він знайшов Луїзу в загороді, на березі ставка. Вона слухняно виконала всі його настанови, крім однієї: прохід був відкритий, а жердини так і лежали на землі. Дівчина ще сиділа в сідлі, і тепер, побачивши мустанге-ра живого й здорового, лише тремтіла, розгублена, сповнена вдячності, яку годі було передати словами.
Небезпека минула.
Розділ XVII ПАСТКА НА МУСТАНГІВ
Усі страхіття лишилися позаду, і молода креолка з цікавістю роздивлялася навколо.
Вона побачила невелике озеро — по-техаському "ставок",— на берегах якого лишилося безліч слідів кінських копит: певно, тут був улюблений водопій диких коней. Висока огорожа з жердин охоплювала озеро та прилеглу до нього ділянку і двома широкими крилами заходила далеко в прерію, утворюючи щось ніби лійку, у вужчому кінці якої був прохід; коли його перекривали жердинами, загорода запиралась, і коні не могли ні зайти, ні вийти.