— Подумаєш, заблукала б! Оце і б та небезпека, якої ви боялися?
— Не тільки. Ви могли зустріти...
— Індіанців? — жваво перебила його дівчина.— А що, як і зустріла б? Команчі ж тепер у мирі з нами. І вони напевне не скривдили б жінки, ці хоробрі воїни. Так казав нам майор, коли ми їхали сюди. Повірте мені, сер, я була б тільки рада зустріти цих благородних дикунів, побачити їх вільними серед їхньої рідної прерії, верхи на конях, а не такими, як бачила досі по наших селищах,— затурканими й вічно п'яними від "вогненної води".
— Я схиляюсь перед вашою сміливістю, міс, але якби мав честь бути одним з ваших друзів, то дозволив би собі застерегти вас. Ті "благородні дикуни", як ви їх називаєте, не завжди тверезі й у прерії і не такі вже шанобливі до жінок, як вам казали. І коли б ви зустріли їх...
— Коли б я зустріла їх і вони виявили якісь лихі [102] наміри, я б просто гайнула повз них і повернулася до своїх друзів. І нехай би хто спробував наздогнати мене на моїй прудконогій лошичці. Он навіть вам це насилу вдалося, хіба не правда?
Очі молодого ірландця, й перед тим уже здивовані, розширилися ще дужче, і тепер у його погляді злилися подив і недовіра.
— Але...— вимовив він нарешті,— ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею... що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це...
— Ні, ні, ні! — квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши.— Вона таки понесла... цебто спочатку... Але потім... уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?
— А могли б спинити й раніше?
Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.
— Та мабуть... мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на —порося, курку чи дітлаха.
Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті,— навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою,— йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.
— Сказати правду,— з чарівною щирістю вела далі дівчина,— я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральде, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.
— Вам хотілося побути на самоті? — спитав мустан-гер, видимо розчарований.— Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.
— Ви дуже люб'язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?
— Ні, не тільки... Власне, про індіанців я й не думав. [103]
— Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.
Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.
Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді — тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.
Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.
— Дикі жеребці! — вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги.— Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.
— Це та небезпека, про яку ви казали?
— Атож.
— А чого їх слід боятися? Це ж усього-на-всього мустанги.
— Ваша правда, загалом їх боятися нема чого. Та саме тепер, о цій порі року, вони стають люті, мов тигри, і майже такі ж підступні. Атож, розлючений дикий жеребець небезпечніший за вовка, пантеру чи ведмедя.
— Що ж нам робити? — спитала дівчина, уперше виказавши острах. Вона під'їхала майже впритул до мустангера, що одного разу вже вирятував її з небезпеки, і, стривожено дивлячись йому в очі, чекала відповіді.
— Якщо вони нападуть на нас,— відказав той,— ми матимемо тільки два способи врятуватися. Або залізти на дерево, покинувши наших коней їм на поталу...
— Або? — спитала креолка спокійно: видно було, що в неї стане духу знести найтяжчі випробування.— Все що завгодно, тільки не покидаймо коней! Це був би ганебний порятунок.
— Та ні, це просто неможливо зробити. Я не бачу ніде такого дерева. Отож у разі нападу нам лишається тільки звіритись на наших коней. На жаль,— провадив мустангер, немов оцінюючи поглядом плямисту лошицю, а тоді свого гнідого,— вони вже й так сьогодні добре підбилися. Ще й досі не відсапались обоє. Оце для нас тепер найгірше. Дикі жеребці напевно не стомлені. [104]
— Нам треба рушати зараз же?
— Ш, зачекаймо. Чим довше наші коні відпочинуть, тим краще. Жеребці, може, ще й не повернуть сюди, або як і повернуть, то не нападуть на нас. Усе залежатиме від того, як вони настроєні. Якщо б'ються між собою, то можуть накинутись і на нас. Вони тоді втрачають, якщо можна так сказати, будь-який глузд і нападають на всіх своїх родичів, навіть коли в тих на спині вершники... Атож, так воно і є — між ними бійка. Послухайте, як вони іржуть. І сунуть сюди!
— Слухайте, містере Джеральде, то чом би нам зараз же не податися геть від них?
— Це була б марна спроба. По цей бік відкрита рівнина, і ніде сховатися. Ми не встигнемо від'їхати, як вони нас помітять і враз доженуть. Нам треба їхати в той бік — єдине безпечне місце, яке я можу пригадати, саме там. Судячи з того, що я чую, зараз вони перекрили нам цю дорогу, і якщо ми рушимо зарано, то неминуче з ними зіткнемося. Треба перечекати, а тоді спробувати проскочити позад них. Якщо нам пощастить і вони не доженуть нас протягом двох миль, ми дістанемось до місця, не менш безпечного, аніж кораль у Каса-дель-Корво. Ви певні, що дасте собі раду з лошицею?
— Цілком певна,— не вагаючись, відповіла дівчина: перед лицем такої загрози кривити душею не випадало.
Розділ XVI ВТЕЧА ВІД ДИКИХ ЖЕРЕБЦІВ