Розділ ХСIII ТІЛО З ВІДТЯТОЮ ГОЛОВОЮ
Після того як дві третини глядачів та половина присяжних залишають місце, де під великим деревом засідає суд, судді хоч-не-хоч доводиться урвати засідання.
Суд не відкладено — це тільки тимчасова перерва, вимушена й через те ухвалена без слів.
Минає година. За цей час суддя викурює дві еигари й кілька разів підкріплюється трунком з бокатої карафи. Знічев'я він невимушено розмовляє з прокурором та адвокатами, з рештою присяжних, з глядачами, що лишилися коло дерева, бо прийшли пішки або не схотіли гнати своїх коней у таку спеку.
Предмета для розмови шукати не доводиться. Досить і пригоди, яка щойно сталася,— вона така дивовижна, що про неї можна балакати не лише годину, а й цілу вічність. Отож усі довкола тільки про неї й говорять, нетерпляче дожидаючи тих, що вирушили навздогін за вершником без голови. Всі мають надію, що тепер його . вже зловлять і його таємниця нарешті розкриється, а заразом, може, проясниться й таємниця вбивства.
Тим часом є серед присутніх один, що міг би розкрити першу таємницю, хоч друга невідома і йому. Це — обвинувачений, і, коли йому дадуть змогу говорити далі, він пояснить загадку вершника без голови. Та поки що за знаком судді й порадою свого оборонця він мовчить.
Невдовзі починають вертатися переслідувачі — не всі разом, а окремими купками, що одна по одній полишали гонитву. Всі вони розповідають те саме. Жоден з них не під'їхав до вершника без голови так близько, щоб додати хоч якусь деталь до вже відомих його прикмет. Він залишається такою самою незбагненною загадкою, як і доти.
Через якийсь час виявляється, що двоє вершників, перші, хто помчав навздогін, ще не повернулися. Це старий мисливець і відставний капітан волонтерів. Вени набагато випередили всіх — Колхаун скакав попереду, Зеб Стамп слідом за ним. Потім їх ніхто вже не бачив. Мабуть, вони погналися далі, і, може, їм таки пощастить наздогнати таємничого втікача.
Усі звертають очі на прерію і пильно видивляються [495] в далечінь, сподіваючись побачити, як повертаються ті двоє, а з ними, можливо, й третій — вершник без голови.
Минає година, а їх усе не видно — не те що з бранцем, а навіть самих.
Постає питання: чи зволікати далі, чи поновити судове засідання?
Прокурор наполягає на тому, щоб продовжувати суд; оборонець не менш ревно стоїть за відстрочку. Він просить відкласти розгляд справи до завтра на тій підставі, що відсутній важливий свідок, Зеб Стамп, якого ще не встигли допитати.
У натовпі лунають голоси, що вимагають довести справу до кінця.
Зрештою ті наймані горлодери домагаються свого. Ухвалено продовжувати розгляд справи, поки можна обійтися без відсутнього свідка. Може, на той час, коли настане його черга давати свідчення, він ще повернеться, а як ні, тоді суд і поміркує про відстрочку.
Така ухвала судді. З нею погоджуються присяжні. Мусять погодитись і глядачі.
Підсудного знову викликають до суддівського столу, щоб він провадив далі своє зізнання, яке так несподівано урвалося.
— Ви збиралися сказати нам, що ви побачили,— нагадує підсудному його оборонець.— Кажіть далі. Що то було?
— Чоловік, який лежав проетягшись на траві.
— Він спав?
— Так, вічним сном.
— Тобто був мертвий?
— Більш ніж мертвий, якщо таке можливе. Коли я нахилився над ним, то побачив, що йому відтято голову.
— Як? Відтято голову?
— Саме так. Я не помітив цього, поки не нахилився до нього. Він лежав долілиць, і голова була наче одне ціле з тулубом. Навіть у капелюсі... Спершу я подумав, що він спить, хоча вже й тоді відчував: щось негаразд. Надто рівно були випростані руки як на сонного. І ноги так само. До того ж на траві виднілося щось червоне — у вранішній сутіні я це не одразу побачив. А коли нахилився поглянути ближче, почув своєрідний солонкуватий дух —дух людської крові Тепер я вже [496] не сумнівався, що то мертве тіло, й почав оглядати його" На шиї я побачив глибоку поперечну рану, певну загуслої крові. От тоді й зрозумів, що голову відтято. Люди навколо аж здригаються з жаху, чути злякані вигуки.
— Ви впізнали того чоловіка?
— На жаль, так.
— Навіть не бачивши його обличчя?
— Мені не треба було бачити обличчя. Все сказав його одяг, аж надто ясно.
— Який одяг?
— Смугасте покривало на плечах і капелюх на голові. То були мої речі. Коли б не наш обмін, я міг би подумати, що там лежу я сам. То був Генрі Пойн-декстер.
І знову крізь гомін збудженого натовпу прохоплюється тяжкий стогін.
— Говоріть далі, сер,— спонукає підсудного оборонець.— Розкажіть, що ви побачили ще.
— Коли я доторкнувся до тіла, то відчув, що воно холодне й заклякле. З цього я зрозумів, що вбитий пролежав там досить довго. Кров уже запеклась і стала майже чорна. Принаймні так мені здалося в сутіні — сонце на той час ще не зійшло.
Я міг би помилитися щодо причини смерті й подумати, що його вбили, відтявши голову. Та я пам'ятав і про постріл, почутий уночі, й мені спало на думку, що, крім тієї рубаної рани, десь на тілі має бути ще одна — від кулі. І мій здогад виявився слушним. Коли я перевернув тіло горілиць, то одразу помітив на серапе дірочку, навколо якої розпливлася кров. Тоді я підняв край серапе й заглянув під нього. На грудях убитого була темна пляма — отже, туди й влучила куля. Але такої ж рани на спині я не знайшов і зрозумів, що куля, мабуть, лишилася в тілі.
— То ви вважаєте, що смерть заподіяла саме куля, а голову відтяли вже потім?
— Майже напевне так. Якщо смерть і не настала відразу, то не більш як через кілька хвилин чи, може, навіть секунд.
— Ви кажете, що голова була відтята. Тобто — зовсім відокремлена від тіла?
— Зовсім, хоча й лежала впритул до нього, так наче після того ні до неї, ні до тіла ніхто не торкався.
— А краї рани були рівні, як від гострої зброї? [497]
— Так.
— Ви не могли б сказати, яка то була зброя?
— Як мені здалося, сокира чи, може, великий мисливський ніж з важким обушком.
— Чи не помітили ви, яким чином було відтято голову: одним ударом чи кількома?
— Може, й не одним. Але не видно було, щоб рубали ще і ще. Мабуть, перший же удар був такий замашний, що його стало досить чи майже досить. Його завдали з потилиці, під прямим кутом до хребта. З цього я зрозумів, що бідолашний юнак уже тоді лежав долілиць.