І найстрашніше було, що його стануть жаліти. Ловити співчуття в очах знайомих і незнайомих…
Якось сказав Якубенкові:
— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.
За оці дні, в лікарні, вони дуже зблизились. І не тому, що їхні ліжка стояли поруч чи Якубенко найбільш після Анатолія обморозився (лікар уже сказав, що йому доведеться відрізати ліву стопу). Відкрили один в одному багато спільного, оту душевну спорідненість, яка дозволяє розуміти з півслова, з ледь вловимого натяку. Розуміти отак один одного, мабуть, стали ще тоді, коли спускали Володю. Анатолій відчував, що Якубенкові не треба щось особливо пояснювати: або прийме одразу ж, або так само категорично відкине. Тому просто сказав:
— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.
І був вдячний другові, що той не став допитуватись чому. Лише відповів:
— Поживем — буде видно.
Наче оте: "Я не повернусь" стосувалось і його.
А може, таки й стосувалось?
Анатолій добре пам'ятав оту дівчину, яка прийшла в аеропорт проводжать Якубенка. Всі дівчата й жінки, що, на своє нещастя, опинились поруч, з її появою наче відсунулися в тінь. Буває ж на світі отакий спалах краси!
— Толь, ущипни, — тихенько сказав тоді Пашка: в усі очі дививсь на красуню. — Це насправді чи сниться?
— От заробиш од Якубенка по морді — проснешся! — відповів Анатолій.
Але Пашка не вгамувався. Вже в літакові при-ставаїв до Якубенка:
— Не боїшся?
— Чого?
— Що вона тебе спалить?
Пізніше, з двох-трьох скупих слів, знехотя зронених Якубенком, довідався Анатолій, що та дівчина його наречена. Тож Анатолій не був здивований, коли Якубенко сприйняв оту його фразу так, наче вона мала стосунок і до нього.
Поступово привчав себе до думки, що залишить інститут. Бо який з нього геолог? Сидіти десь в камералці, протирати штани? То краще вже тут, на Камчатці, хоча б на тій Ключевській, у вулканологів. Там для нього знайдеться робота, там він якось пристосується. І ніхто не киватиме на його скалічені ноги.
І ще душила образа: слідчий, який спеціаль-но прилітав з Петропавловська, розмовляв з Анатолієм, наче зі злочинцем. Ніби не мав жодного сумніву, що Анатолій винен у смерті Володі Берсеньєва. Під час першої ж зустрічі строго сказав:
— Мушу вас повідомити, що батьки Берсеньєва порушили проти вас судову справу. Вони звинувачують вас у смерті свого сина.
Отак: ні більше, ні менше.
І, може, Анатолій сам винен у тому, що слідчий розмовляв з ним підкреслено сухо: одразу ж наїжачившись, відповідав сердито та уїдливо.
Аякже: він силоміць погнав усіх на Ключевську! Льодорубом. І примусив ночувати проти неба. Щоб обморозились. Він просто дивується тому, що помер лише Берсеньєв.
Чому таким тоном з ним розмовляє? Бо інакше не вміє. Таким уже народився, товаришу слідчий…
— Йолоп! — лаявся потім Якубенко. — Ти думав, що молов?
— А йдіть ви!
— Скажи спасибі, що він не тільки тебе допитував. Що знайшлися більш тверезі голови…
— Чи не твоя?
— А хоча б і моя.
Тоді вони вперше посварились. І саме тоді Анатолій подумав, що не поїде звідси нікуди. Та пропади воно пропадом: й інститут, й усе на світі!
Тож коли прийшов ще один лист від Елли, не відповів. Якщо вже поривати, то з усім одразу.
І невідомо, чим би це все скінчилося, якби Елла прилетіла слідом за працівником прокуратури. Чи не зустрів би і її так, як зустрів слідчого, і, довівши до сліз, попрощався б із нею вороже, щоб спалити всі мости, пообривать всі нитки.
Могло бути й таке. Та Елла, немов здогадавшись, що її чекає, прилетіла не тоді, коли Анатолій лежав, від усього світу одвернувшись до стіни, а через три тижні, коли в нього був час як слід подумати й зрозуміти, що не такий уже оцей світ безнадійний, що не всі його звинувачують. Елла прилетіла тоді, коли Іван Андрійович нарешті сказав Анатолієві, що ноги йому зовсім не відріже, чого він боявся найбільше, а відітне лише обидві стопи, та й то постарається лишити трохи кістки, щоб у майбутньому черевик не обкручувався довкола ноги і він зміг би нормально ходити.
— Нормально?
— Ну, не нормально, але все ж можна буде ходити, — відповів чесно хірург. — Про гори доведеться забути. А так, по рівному, та ще з гарненьким ціпочком…
"Ну, це ще подивимось! — подумав тоді Анатолій. — 3 ціпочком!.."
Повернувся в палату незвично веселий і з того дня не міг дочекатись, коли його візьмуть на операцію.
В нього залишаться ноги! Він буде ходити!
Про те, що прилітає Елла, дізналися од Пашки: в'їхав до палати у кріслі, вимахуючи телеграмою:
— Толя! Вітю! Танцюйте!
— Сам потанцюй!
Лежали обоє після перев'язки.
— Дівчата прилітають, а ви порозлягалися моржами!
— Дай сюди! — зірвавсь Якубенко.
Вихопив, прочитав, зблід на виду. Ліг, прикрив долонею очі.
В той день тільки й розмов було про майбутні відвідини.
— Отже, так: щоб дівчата й не здогадались, що з нами… Нічого демонструвати їм наші жалюгідні кінцівки!
— Соплі тримать при собі!
— Та чого ви на мене витріщились? Ще подивимось, хто буде скиглити!
Й особисто до Пашки:
— Якщо надумаєшся розповісти при дівчатах хоч один із своїх смердючих анекдотів, встромимо в унітаз головою!
— Хто смердючіший, ще невідомо. Позаростали, як свині!
— Ай справді, мужики, якось воно не той… Дівчат налякаємо на смерть.
— Полундра! Всім поголитись!
Легко сказать — поголитись! А чим? Поклялися ж ще у Владивостоці: не чіпати борід, поки додому повернуться.
— Хіба що попросити в Івана Андрійовича?
— Він електричною голиться. Електрична наші щетини не візьме.
І тоді пролунав збентежений голос Пашки:
— У мене ось бритва. З лезами.
— Ага! — повернулись в його бік бородами. — Знайшовся-таки віровідступник! На вогнище його! На ешафот!
— Хлопці, їй-богу ж, прихопив машинально! На Ключевській поліз у рюкзак — лежить. Не пам'ятаю, коли вкинув.
— Гаразд, — сказав Якубенко, в нього борода найгустіша, — заради такого випадку прощаємо. Леза які?
— "Нева". Всього одне.
— Ясно. Хотів поголитись таємно? Повернутися красенем? Перехопити всіх наших дівчат?
— На вогнище його!
— Прощаємо й це! — імператорським жестом підняв Якубенко руку. — Давай сюди!
Заволодівши бритвою, виголосив:
— Поголяться всі. Окрім Пашки.
А в Пашки особливо огидна борідка. Кущами.