— Залазь у спальник! — скомандував Якубенко. — І спробуй хоч трохи заснути.
Але це було якраз те, чого Анатолій не міг зробити: біль розгорався зовсім уже дикий, ноги мов мстили за те, що він їх не поберіг, не давали й на секунду забутись. Був би радий втратити навіть свідомість, і здавалося іноді, що й справді починає втрачати, бо накочувався липко червоний туман, щоб поглинути безслідно, та він виринав знову й знову, сам того не бажаючи, як затятий отой поплавок, що його неможливо втопити.
І, виринаючи, з надією поглядав на годинник: що завгодно, тільки не оце лежання, ногами у полум'ї!
А стрілки наче й не рухались. Стрілки світилися на чорному тлі, наче приклеєні.
Стогнав уві сні Дахін, ворушився весь час Якубенко, не знаходячи, мабуть, місця для ніг, лежав поруч, за стінкою, мертвий Володя: його мовчазна присутність, як це не дивно, помагала боротися з болем. Бо їхній біль, їхні муки були аж ніщо поряд з його крижаною застиглістю.
О п’ятій звелися: не могли більше лежати. Анатолій спробував стати на ноги, й одразу ж упав. В кутку стогнав і лаявся Віктор Дахін. Лаявся на всі у світі вулкани, лаявся так, як ніколи, мабуть, не лаявсь.
— Помагає? — не витримав Анатолій.
— Помага! — простогнав крізь зуби Віктор. — Та лізь ти, заразо, на ногу! Так твою і перетак! — І бив льодорубом ні в чому не винний черевик.
Якубенко теж уже взувався: мовчки, без стогону. Суворе обличчя його за цю ніч постаріло на кілька років, розбухлі ноги ніяк не хотіли лізти в треконі. Тоді він узяв ніж, розрізав їх зверху донизу, спершу один, потім другий. Всунув ноги, старанно перев'язав черевики капроновим шнуром.
Черевики ж Анатолія були на чотири розміри більші: брав під кілька пар товстих вовняних шкарпеток. Він натягнув зараз лише одну пару (розбухлі стопи криваво синіли), і це дозволило сяк-так приладнати взуття.
Попили гарячого чаю (від самої згадки про їжу нудило), на руках, на колінах виповзали з намету. І кожен, вилазячи, одразу ж натикавсь на Володю, що лежав замерзлим обличчям до неба.
Там уже потроху сіріло, передранково, одна з-перед одної спалахували гостро зірки. Переливався, тремтів рясний розсип вогнів вздовж Чумацького Шляху, і по тому шляху, по безконечному тому гостинцеві, прямо над їхніми головами, рухалась, пробиваючись вперто вперед, яскрава іскорка.
— Хлопці, супутник!
Голос у Дахіна зараз такий, наче він оце вперше в житті побачив супутник.
Застигли, дивлячись вгору, а супутник летів і летів, долаючи космічні відстані, і було в ньому щось дуже ділове й цілеспрямоване: він наче кудись поспішав, не помічаючи зірок, які зацікавлено позирали на нього. І щось таке близьке й рідне відчувалося в тому крихітному вогнику, таке до болю земне, що вони все дивились, дивились — не могли відірвати очей. І, пронизуючи весь оцей простір, весь оцей холод нестерпний, злісну цю темряву, всі оці гори, скелі, льоди і сніги, весь оцей хаос застиглий, що піднявсь на людину: роздуши-ти, розчавити, зламати і знищити, — полетів, поснувався непереможно й невигубно зухвалий сигнал, який, людиною ж посланий, тепер повертався до неї із космосу.
— Пора, мужики! Ти тільки їм нічого не кажи про наші ноги.
Це Дахіну, який мав спускатися з хлопцями, що ночували в печері.
А вони знову лишалися втрьох. Анатолій, Якубенко, Володя. Один мертвий, двоє живих. "Поки що живих", — пожартував Якубенко похмуро.
Тепер їм буде ще важче: кожен крок — такий біль, про який вони досі й уяви не мали.
Одв'язали від льодоруба Володю, взялися за шнур. Ступили й одночасно упали.
— Так ми не дійдемо, — сказав Якубенко.
Хлопці вже спускалися, трохи нижче й лівіше, тримаючись гребеня.
— Давай кулуаром.
Кулуаром то й кулуаром — Анатолію було зараз байдуже. Чортом, дияволом, пеклом — лише б не ставати на ноги!
Доповзли до кулуару, намагаючись не думати, що там, у кінці, — гостре каміння чи прірва, сіли, поїхали. Все швидше й швидше, по прямовисному крижаному річищі, по крутизні, на яку лише глянути — на душі похолоне. Вітром, сніговою пилюкою било в обличчя, запорошувало очі, і їм, осліплим, оглушеним, лишалось одне: тримати Володю. З усіх сил тримати Володю.
З розгону в'їхали в сніг. Сніг їх і врятував: далі чорніло каміння. Налетіли б на один такий камінець, і одним махом вирішилися б усі їхні проблеми.
Довго сиділи, приходячи до тями. Потім поповзли уже снігом. Анатолій, Володя, Якубенко; Якубенко, Володя, Анатолій.
Снігу ставало все більше, вони з останніх сил борсались у ньому, до лижв добираючись, що стирчали попереду. "Вже недалеко… Вже недалеко…"— пульсувало голові Анатолія. Розгрібаючи сніг, вперто повз уперед, а труп все важчав і важчав, і шнур, впиваючись у плечі, напинався струною. Іноді зблискувала думка, що Якубенко перестав підштовхувати мертвого, та він її відганяв, він ладен був себе за це зненавидіти і не дозволив собі жодного разу оглянутись. Повз і повз, зариваючись все глибше у сніг…
Добравшись до крайньої лижви, намертво вчепився у неї.
— Ти чого не зупинявся? — прохрипів Якубенко. Виник перед ним, наче привид, весь обліплений снігом.
Анатолій не відповів: хапав жадібно сніг, гасив вогонь усередині.
— Застудишся!
Анатолій, якби зміг, то розреготався б: після всього, що сталось, боятись простуди?..
— Тепер я потягну.
Не заперечував. Допоміг з двох Якубенкових лижв змайструвать волокушу, вкласти Володю.
— Ти відпочинь, — повторив Якубенко і, впрігшись, потягнув Володю вперед.
Анатолій дивився на непорушно простерті ноги свої, які зараз майже не боліли, і при одній лише думці, що доведеться ставати на них, йому хотілося лягти й померти.
Хлопці й без нього доберуться до сейсмостанції. Он вони, далеко внизу: чорні постаті на яскравому тлі. Скільки їм там лишилося йти!
Та ось погляд його зачепився за Якубенка: Віктор не йшов — повз, тягнучи за собою Володю.
"Що ж це я?.. Встати!" — і одним порухом, одним відчайдушним ривком звівся на ноги.
"Ти в мене посидиш!.. Ти в мене постогнеш!.. Ану на лижви!" — Бо тільки отак міг себе зрушити з місця.
Притис ранти замками, покотив донизу. Влетів у неглибоку вибоїну, щосили гуцикнуло, несамовитий біль пронизав усе тіло, ввіткнувся у мозок розпеченим цвяхом. Здавалось, череп зараз не витримає — розлетиться на друзки.