Увечері по колгоспному радіо сказали, що завтра на свинофермі даватимуть поросят на відгодівлю.
Ми саме вечеряли. Тато з мамою, як почули те повідомлення, лише перезирнулися. Я знаю чого: про поросят мама вчора тату сказала, бо працює на свинофермі. Ще й пожурилася, що у нас нікому в обідню пору порося нагодувати. Діти, мовляв, малі, а у них з татом не завжди виходить удень додому заскочити. І правда, мама цілий день на фермі, а в жнива наш тато, механізатор, і ночує на польовому стані...
Я штовхнув під столом ногу сестри Маринки. Ми з нею близнята, тому-то і в один клас ходимо, і скрізь, де тільки можна, разом буваємо. Маринка здивовано глипнула на мене, навіть ложку відклала. А я їй на радіо киваю. Там саме повторюють оголошення: "Хто хоче взяти на фермі порося..."
— Якби кролі,— розчаровано сказала Маринка.— Нам піонерський наказ дали: кожному за літо виростити не менше як по п'ять кролів!
— Давно б уже треба кроликів завести,— підтримав розмову тато.— Двоє школярів у хаті! Ми з Миколою (це татів брат, дядько наш, зараз у колгоспі бригадиром працює) по півсотні за літо вигодовували. Всі вибалки було облазимо, а кролів голодними не тримали. Може, того й бур'янів менше було. А зараз: пустир, де баби Мотрі хата стоїть, білою лободою заріс, хоч борщ вари з неї, і ніхто й не гляне в той бік.
Я знову торкнув під столом Маринку. Чи ж забула? І що за пам'ять дівоча! Вчора ж перед сном говорили, щоб про порося мову вела, а не про кролів. Ото здивуємо однокласників, як кабанця вигодуємо під зиму! їм сестру очима. І тут вона згадала, напевно, про нашу домовленість. Аж руками сплеснула.
— Що ті кролі! — каже.— Ви нам з Петьком порося візьміть, а то й двох (загнула, ми про друге не домовлялися), отоді й побачите, які у вас діти роботящі!
— Якщо ж, тату, і кролів треба годувати — згодні. Тільки візьміть з ферми поросятко! — і собі встряваю у розмову.
— Отакої! — здивувалася мама.— Чи ж знаєте, скільки мороки з ним?
— Хіба не тобі на фермі допомагаємо їх порати! — образилася Маринка.
— Там техніка, ветеринарний догляд! — не здається мама.— А хто їсти даватиме, ми з татом цілий день на роботі...
— Ми,— аж встав я із-за столу.— Не маленькі, до п'ятого класу перейшли.
— Так всього ж до п'ятого! — аж руками сплеснула мама.
Тато усміхнувся на такі слова, а тоді й каже:
— А що, Галю, повіримо дітям, дамо їм волю. Нехай вчаться господарювати.
...Поросят роздавали, звичайно, не з кращих. А ми до того ж припізнилися (чекали, поки мама впорається). На вигоні перед фермою в загородці залишилося їх троє: двоє хоч і худенькі, але довгі й забіякуваті, все торсають одне одного. А третє зовсім миршаве. Забилося в куток під листок лопуха й тільки очицями поблискує. Шустрим поросятам набридло, мабуть, між собою битися, стали рити рожевими писочками землю, а тоді траву їсти. Добралися й до лопуха, під листком якого третє порося ховалося. Воно їм заважало, тому-то одне із забіякуватих штовхнуло його під боки. "Марш звідси",— мовляв. Та не тут-то було. Миршаве порося так садикнуло нападника, що він тільки кувікнув. А саме знову під лопух сховалося.
— Чи не з диких? — засміявся дядько Мирон, який роздавав поросят.— Витягуй, Галю, його з-під лопуха, може, вепра вигодуєш!
— Нам тільки вепра й не вистачає! — сердито мовила мама.— Бачу, немає вже з чого вибирати...
— Мамо, візьми веприка! — моя уява вже малювала, як з того миршавого поросяти виросте ікластий дик. Я його, звичайно, приручу. От хлопці заздритимуть!
— Візьми, мамо,— завела й сестра.— Глянь, яке воно нещасне. Худе, забрьохане!
— Веприка, хочу веприка,— я мало не плакав.
— Начувайтесь, Мироне Павловичу! Довіку вам цього веприка не забуду! — вже вдавано гнівно промовляє до дядька мама, бере миршаве порося в мішок, і ми простуємо додому.
...Купаємо порося гуртом. Мама його навіть мочалкою тре. Порося виривається, кувікає, верещить, наче його ріжуть. Як витягли Веприка (так ми вирішили назвати порося) з ночов та витерли насухо, здивуванню не було меж — порося наче з мультфільму: біленьке, гарненьке, щетина аж світиться. Писок чистенький, яскраво-рожевий, навіть очі посвітлішали. Справжня іграшка!
Мама насипала в коритце вареної картоплі, налила молока, потовкла все те й поставила перед поросям. Воно одразу ж взялося їсти.
— Їстівне! — глузливо промовив тато. Ми й не помітили як він зайшов.— Чи ж гірших не було?..
Ми з татом змайстрували загородку для Веприка. Я навіть пісочком потрусив, щоб чистеньке порося не вимазалося об землю. Та яким було моє обурення, коли наступного ранку побачив Веприка в кориті з недоїденою їжею.
— Нічого,— суворо промовила Маринка.— Зараз ми його по-новому викупаємо.
— Не треба,— заперечив я.— Хто порося часто купає!
Під обід подалися з Маринкою по бур'ян. На обійсті баби Мотрі, яка до дітей у місто поїхала, нарвали лободи. Нашаткували ножем, а тоді розмішали з учорашнім супом, й висипали поросяті в корито.
— Їж, Веприку! — промовила Маринка й почухала порося між вухами. Веприк аж очі закрив від задоволення.
— Не балуй скотину! — зиркнув я на сестру.— Нехай їсть!
Веприк нюхнув те місиво, подлубався у ньому рильцем, а тоді
одвернувся й пішов у затінок, бо сонце добряче-таки припікало.
— Чого це він? — сполошилася Маринка.
— Не голодний,— впевнено одказав я.— Захоче — з'їсть!
Поставили корито ближче до поросяти й пішли з Маринкою обідати.
Розігріли смачненний борщ, що мама вранці зварила, з'їли по котлеті, пиріжку, запили молоком. Трохи телевізор подивилися, а тоді згадали про Веприка. До нього — а він знову лежить у кориті. їсти, видно, не їв, а вимазався так, що і взятися за нього ніяк. Я спересердя вигорнув порося з корита, витер його віхтем соломи, а тоді пішов до хати, підігрів миску борщу, висипав в корито, поставив перед Веприком.
— Їж, дурню, бо іще здохнеш з голоду!
А його, виявляється, не треба було й припрошувати. їсть, аж за вухами лящить.
— Не такий він, Петрику, дурний, як з виду! — каже Маринка,— вчорашнього супу, бач, не захотів їсти, дай йому свіженького борщику.
Тут і мама нагодилася. Побачила, чим порося годуємо, й розгнівалась. Чому, мовляв, не вчорашнім супом. Ми їй розповіли, як Веприк знехтував приготовленим нами наїдком.