Однак вона цього не помічає. Не помічає і мене, не помічає, як я з лопатою в руках обкопую квітники, лиш би бачити її, відчувати її близькість, що діє на мене, наче музика, наче поезія.
* * *
Художник пішов. Це ризик, але я на нього відважився. Я підходжу до ґалереї, до самого поруччя і запитую Ванду:
— Чи ти кохаєш художника, господине?
Вона незлостиво дивиться на мене, хитає головою і, зрештою, навіть усміхається.
— Мені його шкода, — каже вона, — але я його не кохаю. Я нікого не кохаю. Тебе я кохала, так щиро, так пристрасно, такою безмежною любов'ю, на яку лиш була здатна, але тепер і тебе не кохаю більше. Моє серце спустошене, мертве, і це завдає мені смутку.
— Вандо! — вигукую я, біль крає мені серце.
— І ти мене скоро розлюбиш, — веде вона далі. — Скажи мені, коли це станеться, я поверну тобі тоді свободу...
— У такому разі я навіки залишуся твоїм рабом, бо молюся на тебе і завжди молитимуся! — вигукую я у фанатичному пориві закоханості, яка вже не раз ставала моєю згубою.
Ванда розглядала мене з якимось дивним вдоволенням.
— Обдумай усе гарненько, — мовила вона. — Я безмежно тебе кохала і поводилася з тобою деспотично, лиш би задовольнити твої фантазії, ще й досі бринить у моїй душі солодкий трем. Якщо й він зникне, хтозна, чи поверну я тоді тобі свободу, чи не стану по-справжньому жорстокою, немилосердною й невблаганною до тебе, чи не відчуватиму диявольської втіхи, збайдужівши до тебе або ж покохавши іншого, мучитиму й катуватиму людину, яка поклоняється мені, немов божеству, і спостерігатиму, як вона гине від кохання до мене. Добре подумай!
— Я давно вже все обдумав, — відповів я, палаючи, немов у гарячці. — Я не можу жити, існувати без тебе! Я помру, якщо ти повернеш мені свободу. Дозволь бути твоїм рабом! Убий мене, лиш не відштовхуй!
— Що ж, хай буде так, — погодилася Ванда. — Тільки ж не забувай, що я більше не кохаю тебе, і що твоє кохання хвилює мене не більш за відданість собаки, собак же, як відомо, б'ють...
* * *
Сьогодні я ходив дивитися на Венеру Медичі.
Було ще рано, невеличка восьмигранна зала музею "Tribuna" повнилася сутінками, немов храм. Я побожно стояв перед мовчазною статуєю, молитовно склавши руки.
Та стояв я недовго.
У галереї ще ніхто не з'являвся, навіть жодного англійця не було, отож я упав на коліна й милувався чарівним струнким тілом, схожими на пуп'янки персами, непорочним, сповненим жаги обличчям з приплющеними очима, пахучими кучерями, які, здавалось, приховували... маленькі ріжки.
Дзвоник повелительки.
Полудень. Однак Ванда ще лежить в ліжку, сплівши за головою руки.
— Я купатимуся, — каже вона. — Будеш мені прислуговувати. Позачиняй двері!
Я слухняно виконую наказ.
— Зійди на перший поверх і перевір, чи й унизу все замкнено.
Я спустився гвинтовими сходами, які ведуть з Вандиних покоїв до лазнички. Ноги мені підгиналися, я мусив триматися за залізні поруччя. Упевнившись, що двері до лоджії та в сад замкнені, я повернувся назад. Ванда сиділа на ліжку з розплетеним волоссям у своєму зеленому оксамитовому манті, оздобленому хутром. Коли вона зробила якийсь швидкий рух, я помітив, що під мантом вона нічого не має, і — сам не знаю чому — вжахнувся так, як жахається засуджений на смерть, який хоч і знає, що йде на страту, здригається, побачивши ешафот.
— Підійди, Ґреґоре! Візьми мене на руки.
— Як, господине?
— Ти мене понесеш, хіба це незрозуміло?
Я підняв її так, що вона сиділа в мене на руках, обвивши руками за шию, я поволі, сходинка за сходинкою, спускався униз. Час до часу її волосся торкалося моєї щоки, а ніжка притискалася до мого коліна, і тоді я тремтів під розкішною ношею, думаючи про те, що мені можуть підламатися ноги, і я впаду.
Лазничка мала форму просторої ротонди з високим склепінням, м'яке рівне світло потрапляло досередини крізь червону скляну баню. Дві пальми нависали широким листом, наче зеленим шатром, над ложем з червоними оксамитовими подушками; заслані турецькими килимами східці збігали від нього до мармурового басейну посеред ротонди.
— Нагорі, на нічному столику, лежить зелена стрічка, — мовила Ванда, коли я клав її на ложе. — Принеси її мені, а ще прихопи батога!
Я злетів нагору сходами і миттю повернувся. Уклякнувши, передав повелительці стрічку і батога, потім, за Вандиним велінням, зав'язав у вузол її важке іскристе волосся, перехопивши оксамитовою стрічкою. Я готував їй купіль, однак виявився надто незграбним, бо руки й ноги відмовлялися служити мені. Щоразу, коли я дивився на прекрасну жінку на червоних оксамитових подушках і деколи бачив мигцем поміж складками манта її чарівне
тіло, я — не з власної волі, лиш підкоряючись якійсь магнетичній силі, — відчував, що вся чуттєвість та хтивість криється лише в збудливій, напівприхованій оголеності тіла. Іще виразніше я це відчув, коли басейн наповнився, і Ванда одним рухом скинула з себе хутряне манто, поставши переді мною богинею із зали музею "Tribuna". У своїй неприкритій вроді вона видалася мені цієї миті такою святою, такою цнотливою, що я, як отоді перед статуєю богині, упав перед нею навколішки й побожно припав устами до її стіп.
Моя душа, щойно збурена бурхливими хвилями жаги, нараз заспокоїлася — Ванда більше не вселяла мені жаху.
Вона поволі спускалася сходинками, а я міг з тихою радістю, до якої не домішувалося ані крихти муки чи туску, милуватися, як вона то поринає, то виринає з кришталево чистих вод, а збрижені нею хвильки закохано виграють навколо її тіла.
Наш естет-нігіліст таки має рацію: свіже яблучко гарніше за намальоване, а жива жінка вродливіша за мармурову Венеру.
Коли ж вона згодом вийшла з купелі — забарвлені рожевими сполохами світла срібні краплини скрапували з неї, — я онімів від захоплення. Я загорнув її в простирадло, витираючи неперевер-шене тіло; мене не полишало відчуття спокійного блаженства, коли вона знову лежала у своєму просторому оксамитовому манті на подушках, опершись на мене ногою, немов на ослінчика; м'яке соболине хутро жадібно тулилося до її холодцого мармурового тіла; ліва рука, якою вона опиралася на лікоть, наче заснулий лебідь, спочивала в темному хутрі рукава, а права спроквола бавилася батогом.