— Та ще й зодягнена в хутра, — додала богиня.
— Як Ви здогадалися?
— Я ж бо знаю Ваші смаки...
— А знаєте, відтоді, як ми бачилися з Вами востаннє, Ви стали кокетливішою, — зауважив я.
— Наскільки, смію запитати?
— Я веду до того, що прекрасніших за ось це темне хутро шатів для Вашого білого тіла годі й шукати і що Вам...
Богиня засміялася.
— Вам наснилося! — голосно вигукнула вона. — Прокиньтеся! — і схопила мене за руку своєю мармуровою долонькою. — Та прокиньтеся ж! — знову прогримів мені над вухом її глибокий грудний голос.
Я насилу розплющив очі й побачив руку, яка мене термосила, однак рука ця мала, на диво, бронзову засмагу, а голос виявився охриплим проспиртованим голосом мого козачка, що стояв пере-ді мною у повний зріст — майже шість футів заввишки.
— Уставайте ж бо! — не вгавав він. — Ото сором який!
— Чому сором?
— Сором засинати в одязі та ще й з книжкою, — козачок обтер оплавлений віск зі свічок і підняв томика. — 3 книжкою... — він розгорнув обкладинку, — Геґеля. До того ж найвищий час збиратися до пана Северина. Він чекає нас на чай...
* * *
— Дивний сон, — мовив Северин, коли я закінчив розповідь, оперся ліктями на коліна, поклавши обличчя на витончені руки, помережані ніжними жилками, і поринув у задуму.
Я знав, що тепер він довго не поворухнеться, навіть не дихатиме — так воно й було. Його поведінка анітрохи мене не дивувала, ми приятелювали вже майже три роки, тож я звик до всіх його дивацтв. А дивакуватим Северин таки був, цього не заперечиш, хоча аж не тим небезпечним шаленцем, за якого його мали не лише найближчі сусіди, а й увесь Коломийський повіт. Цей чоловік був мені не просто цікавим — за що й мене вважали трохи несповна розуму, — а ще й надзвичайно симпатичним.
Як на галицького дідича шляхетного роду і як на його вік — Северинові ледь перейшло за тридцять — він відзначався надзвичайно тверезим розумом, поважністю, ба, навіть педантичністю. Жив він за напівфілософською-напівпрактичною системою, якої скрупульозно дотримувався, ледь не за годинником, а ще за термометром, барометром, аерометром, гідрометром, Гіппократом, Гуфеландом, Платоном, Кантом, Кніґґе та лордом Честерфілдом. Правда, Северин інколи страждав непогамовними нападами жаги, коли він готовий був головою проламати стіну. Такої миті ніхто не хотів би опинитися йому на шляху.
Поки він ось так німував, у коминку виспівував вогонь, співав великий статечний самовар і старовинне, успадковане від пращурів, крісло-гойданка, у якому я курив сиґару, і цвіркун у старих стінах виспівував також. Я обводив поглядом небачену утвар, скелети тварин, опудала птахів, глобуси, гіпсові* фіґурки, якими напхом була напхана Северинова кімната, аж доки випадково мені впала в око картина, яку я не раз уже бачив, та щойно сьогодні в червоних відблисках вогню з коминка вона мене неймовірно вразила.
То було велике полотно, намальоване олійними фарбами у виразній, насиченій барвами манері бельгійської художньої школи. Саме зображення було доволі дивне.
Вродлива жінка — сонячний усміх на витонченому обличчі, зібране тугим античним вузлом волосся, наче інеєм, припорошене білою пудрою, голе тіло загорнене в темне хутро — спочивала, опершись на руку, на канапі; правою рукою вона гралася нагайкою, недбало поклавши босу ніжку на чоловіка, який лежав перед нею, немов раб, немов пес, і цей чоловік з гострими, однак витонченими рисами обличчя, на якому лежала печать нестерпного смутку і палючої жаги, який дивився на неї полум'яним мрійним поглядом мученика — цей чоловік, що правив за ослінчика для ніг діви, був Северином, але без бороди і, як видавалося, років на десять молодший за нинішнього.
— "Венера в хутрі"! — скрикнув я, показуючи на картину. — Такою я бачив її уві сні!
— Я — теж, — відповів Северин. — Тільки сон той був наяву.
— Як???
— Ах! Така безглузда історія!
— Мабуть, твоя картина навіяла мені мій сон... — вів я далі. — Розкажи мені нарешті, у чому річ. Вочевидь, ця жінка відіграла якусь роль у твоєму житті, до того ж, вагому, як я собі мислю, але сподіваюся почути від тебе докладнішу розповідь...
— Поглянь ось на цю картину,—сказав мій дивакуватий друг, проігнорувавши моє запитання.
Інша картина була чудовою копією "Венери з люстерком" Тиціана з Дрезденської картинної ґалереї.
— То що ти хочеш цим сказати? — поцікавився я. Северин підвівся і тицьнув пальцем у хутро, у яке Тиціан одягнув свою богиню кохання.
— Тут також "Венера в хутрі", — мовив він, усміхаючись. — Не думаю, що старий венецієць зробив це з наміром. Він просто намалював портрет якоїсь вельможної куртизанки, а що був чоловіком ґречним, то люстерко, в якому вона з холодною пихою розглядала свою величаву вроду, змусив тримати Амура, що, вочевидь, нудився від такої роботи. Ця картина — майстерне підлабузництво на полотні. Пізніше якийсь "знавець" епохи рококо охрестив даму Венерою, а хутро деспотки, у яке загорнулася кра-суня-модель Тиціана радше зі страху підхопити нежить, аніж зі цноти, стало символом тиранії і жорстокості, що криються в жіночому єстві та вроді. Та досить про це! Цей варіант портрета постає перед нами найдошкульнішою сатирою на наше кохання. Венера, яка десь, на абстрактній півночі, у холодному християнському світі, змушена загортатися у важке просторе хутро, щоб, бува, не застудитися...
Северин засміявся і прикурив цигарку.
Тієї миті розчахнулися двері й до кімнати увійшла гарна повнотіла білявка з розумними привітними очима, одягнена в чорну шовкову хламиду. Вона принесла нам холодне м'ясиво та варені яйця до чаю. Северин взяв одне яйце і надбив його ножем.
— Хіба я не казав тобі, що люблю яйця, зварені на м'яко?! — гаркнув він так роздратовано, що молода жінка аж затремтіла.
— Але ж, Северку, любчику... — прожебоніла вона перестрашено.
— Що — Северку! — закричав мій приятель. — Ти повинна мене слухатися, слухатися, розумієш? — і він зірвав з цвяха канчука, який висів поряд з його зброєю.
Вродлива жінка, немов налякана лань, притьмом вибігла з покоїв.
— Чекай-но лишень, я тебе ще впіймаю! — гукнув Северин їй навздогін.
— Ой, Северине! Як ти можеш так поводитися з таким гарним дівчам? — дорікнув я, поклавши долоню на його руку.