— Ви не берете до уваги, — спробував заперечити я, — що я, як людина честі, не можу...
— Я взяла до уваги, — наказовим тоном урвала мене Ванда, — що Ви, як людина честі, повинні насамперед дотриматися присяги, даного слова супроводжувати мене в ролі раба, куди б я не звеліла; в усьому слухатися мене, щоб я не наказала. А тепер іди собі, Ґреґоре!
Я рушив до дверей.
— Ще ні! Спершу поцілуй мені руку, — і вона з дещо гордовитою недбалістю простягнула мені пальчики для поцілунку, а я — дилетант, осел, нікчемний раб — з палкою ніжністю припав до них пересохлими від жаги та збудження устами.
* * *
До пізньої ночі в мене горіло світло, у великій зеленій грубі палахкотів вогонь, бо треба було ще написати листи, навести лад серед паперів, а осінь, як це в нас зазвичай буває, прийшла навально і зненацька.
Раптом Ванда постукала у моє вікно руків'ям батога.
Я відчинив вікно і побачив її в оздобленій горностаєм каца-байці та високій козацькій горностаєвій шапці — таку полюбляла носити Катерина Велика.
— Ти готовий, Ґреґоре? — насуплено запитала вона.
— Ще ні, господине!
— Таке звертання мені подобається, — стрепенулася вона. — Можеш завжди називати мене господинею, зрозуміло? Ми від'їжджаємо завтра вранці о дев'ятій. Доки добиратимемося до повітового міста, будеш моїм супутником, другом, та щойно сядемо до потяга, станеш моїм рабом, моїм слугою. А тепер зачини вікно і відімкни двері.
Я зробив, як звеліла Ванда. Увійшовши, вона насмішкувато звела догори брови і запитала:
— То як я тобі подобаюся?
— Ти...
— Хто тобі дозволив! — Ванда ляснула мене батогом.
— Ви неперевершена, господине! Ванда усміхнулася і сіла в мій фотель.
— Стань на коліна, ось тут, біля мого крісла! Я послухався.
— Цілуй руку!
Я схопив її тендітну холодну долоньку й поцілував.
— А тепер — в уста!
Охоплений пристрастю, я обвив руками вродливу жорстоку жінку, укрив гарячими цілунками її обличчя, уста й перса, а вона, заплющивши, немов уві сні, очі, аж до опівночі відповідала мені з неменшою жагою.
* * *
Ось і повітове містечко. Ми висідаємо біля двірця. Ванда з чарівним усміхом скидає свою шубку мені на руки і йде по квитки. Коли вона повернулася, її годі було впізнати.
— Ось твій квиток, Ґреґоре, — каже вона таким тоном, яким зі своїми лакеями розмовляють пихаті шляхтянки.
— Третього класу! — комічно жахаюсь я.
— Ясна річ! Не забудь, що ти сядеш до свого вагона лише тоді, коли я розташуюся в купе і більше не потребуватиму тебе. На кожній станції маєш притьмом бігти до мого вагона, щоб запитати, чи не буде якихось наказів. Дивись, не лови ґав! А тепер віддай мені моє хутро.
Я, наче покірний раб, допоміг їй одягнутися і рушив за нею, доки вона шукала вільне купе першого класу. Опершись на моє плече, вона заскочила досередини, звеліла закутати їй ноги ведмежим хутром й підкласти грілку.
Потім Ванда кивнула й відпустила мене. Я неквапом увійшов до вагона третього класу, вщерть заповненого чадом щонайдешевшого тютюну, наче чистилище туманними випарами Ахерону. Я мав достатньо часу, щоб поміркувати над загадковою сутністю людського буття і про найбільшу його загадку — жінку.
* * *
Щойно потяг зупиняється, я вистрибую на перон, біжу до Вандиного вагона і, знявши шапку, чекаю її наказів. їй хочеться то кави, то склянки води, одного разу вона забажала собі легкої вечері, іншого разу звеліла принести миску теплої води, щоб помити руки — і так без кінця та краю. Вона дозволяє залицятися двом кавалерам, що підсіли до неї в купе. Я гину від ревнощів і змушений гасати, немов гірський цап, щоб негайно виконати її забаганки та ще й не відстати від потяга. Надходить ніч. Мені шматок не лізе в горло, я мучуся безсонням, дихаю спертим повітрям разом з польськими селянами, крамарями-євреями та брутальною солдатнею. Вона ж, коли я піднімаюся сходинками в її купе, лежить, затишно загорнувшись у своє хутро й укрившись ведмежою шкірою, на м'яких подушках дивана, наче якась орієнтальна володарка, а молоді панове, подібно до індійських божків, сидять, виструнчені, попід стіною, не наважуючись навіть дихнути.
* * *
У Відні, де вона спиняється на день, щоб походити крамницями і придбати собі вишукані туалети, Ванда надалі обходитися зі мною, наче зі своїм прислужником. Я тупцяю за нею на відстані респектабельних десяти кроків. Ванда, жодного разу навіть не кинувши приязного погляду в мій бік, передає мені пакунки, і я, зрештою, бреду, важко сопучи, немов нав'ючений ішак.
Перед від'їздом вона забирає увесь мій одяг і дарує його кельнерам готелю, а тоді велить убратися в ліврею її родинних кольорів — світло-блакитну з червоними вилогами та прямокутну червону шапчину, оздоблену павичевим пір'ям, що мені, до речі, ли-чить.
На срібних ґудзиках — її родинний герб. Я маю таке відчуття, ніби мене збули з торгів, або ж я запродав душу дияволові.
* * *
Мій прекрасний диявол везе мене з Відня до Флоренції. Тепер замість білошкірих, наче льон, мазурів та євреїв з масними пейсами, мені товаришать кучеряві контадіні, італійські селяни, красень сержант першого італійського ґренадерського реґіменту і бідний німецький художник. Тютюновий дим тхне уже не цибулею, а салямі та сиром.
Знову настала ніч. Я лежу на дерев'яній вагонній лаві, ніби на катівській дибі, руки та ноги як перебиті. Та все ж ця історія має в собі щось поетичне: за вікном мерехтять зірки, у сержанта обличчя Аполлона Бельведерського, а художник наспівує чудову німецьку пісеньку:
Уже загусають тіні
І зірка прокидається за зіркою,
Гарячий подих туги
Лине крізь ніч!
Через море мрій Лине без спину, Лине моя душа Твоїй навстріч.
Я думаю про жінку-красуню, що спокійним царським сном спить, загорнувшись у своє м'яке хутро.
* * *
Флоренція! Тиснява, галас, набридливі фаччіні* та фіакри. Ванда обирає фіакра і відганяє носіїв.
— Навіщо мені тоді слуга, — каже вона. — Ґреґоре! Ось тобі квитанція, забери багаж!
Вона, зручно вмостившись і загорнувшись у хутро, сидить у фіакрі, а я тягаю важкі валізи. Під вагою останньої мені на мить підламуються ноги, але приязний карабінер з інтелігентним обличчям допомагає мені. Вона сміється.