24
Я не жалкую, що розтратив
Все для банкетів та забав,
Коли ж кохався, продавати
Нічого в друзів я не крав,
Жалю з них ні один не мав.
Кажу це, й не брешу, їйбогу,
Й обороню те, що сказав:
Невинен — то й не страх нічого.
25
Колись кохатися я вмів,
Ще й нині я не був би проти,
Та серце тускне і напів-
Пустий живіт щось без охоти
Знов до тієї йти роботи.
Хай замість мене мчить мосьпан
Якийсь обжертий на зальоти, —
Худих кишок не тягне в тан.
26
Ох, Боже мій, коли б я вчився,
Безглуздих не шукав забав
І добрим звичаям корився,
Я б дім і тепле ліжко мав.
Та що ж, я школу обминав,
Як роблять це недобрі діти.
Дивлюсь на те, що написав,
І серце почало щеміти.
27
Всемудрому довіривсь я
Занадто (добрий був для мене!),
Коли казав: "Люби життя,
Мій синку, поки ще зелене";
Та інше ще речення вчене
Він зрік про молоді літа,
Цитую точно ізреченне:
"Цей світ — марнота єсть пуста!"
28
Так дні життя мого пропали,
Як (мовив Іов) ті нитки,
Що на сукні їх ткач присмалить
Горючим віхтем з-під руки:
Коли якісь ще волоски
Стирчать, умить їх жар з'їдає.
Та не гризуть мене думки,
Бо смерть рахунки всі зрівняє.
29
Де ділись пишні джиґуни,
Що з ними я дружив без тями,
І співуни, й балакуни,
Приємні вчинками й словами?
Одних уже зарили в ями,
Нічого не лишилось з них,
Хай Рай же їм відчинить брами,
А Бог помилує живих!
30
А інші вибилися швидко,
Той дука став, той мосціпан,
Ще інший — хліб лжне крізь шибку
В пекарні бачить, голоштан;
А ті пішли в чернечий стан
Картузіян чи целестинів,
Всяк по-своєму взувся пан
І різно походжає нині.
31
Владикам хай поможе Біг
Добро чинити й в мирі жити;
Ніщо не перемінить їх,
Тому їх краще залишити.
Але для бідних, лихом битих,
Які я, терплячість, Боже, дай!
А інші хай раюють ситі,
З'їдають свій багатий пай.
32
У них барила вин п'янливих,
І риба в сосі запашнім,
Росоли, печива, підливи,
Яешні смажені з будьчим.
Вони не мулярі, яким
Чимнебудь легко догодити,
Підчаших теж: не треба їм,
Всяк знає сам собі налити.
33
Я збився з стежки слів моїх
На зовсім несуттєві справи;
Я ж не суддя від діл людських
Карати злих, звільняти правих.
Я сам був грішний і лукавий,
Ісусе пресолодкий мій!
А втім, усім їм зичу слави!
Та як лишу, так розумій.
34
Але про речі ці вже досить;
Про приємніше щось почнім,
Бо дехто справ таких не зносить,
Вже осоружні стали всім.
Убозство в розпачі своїм
Бунтарство тягне за собою,
Як словом не шпигне гірким,
Щипне хоч думкою їдкою.
35
Я вбогий з наймолодших літ,
Із роду бідного, низького;
Мій батько доста мав лиш бід,
Орас, мій дід, теж жив з нічого.
В нас злидні спали під порогом
І на гробах моїх батьків, —
Хай будуть душі їхні з Богом! —
Ані корон, ані гербів.
36
Як бідкаюся над бідою,
То серце гомонить не раз:
"Не забивай себе журбою,
Мій милий, не шукай ураз.
Ти, як Жак Кер, грішми не тряс,
Та краще в сірій власяниці,
Ніж бути дукою весь час
І гнити в мармурній гробниці".
37
Ніж бути дукою ?.. Невже?
Мій Боже! — й далі край усьому?
Як мовив цар Давид: "Уже
Сліди всі замело по ньому."
Кінець, ні слова вже нікому,
Не личить грішному мені;
Хай богослови б'ються в цьому,
Шукають іістини на дні.
38
Я син не янгола, я знаю,
У діядемі світлих звізд
Чи тіл небесних, що палають.
Мій батько вмер, "єго же ність",
Давно сиру землицю їсть.
І знаю, й мати світ покине,
Бідачка знає: смерть — не гість,
Вже швидко діждеться і сина.
39
І знаю: бідних, багачів,
Худих, товстих, мирян, святенних,
Шляхтян, селян, панів, старців,
Красунь, бридуль, дурних, учених,
Дам у колетах височенних,
Який не був би їхній стан,
В очіпках чи в хустках смиренних,
Всіх смерть у свій потягне тан.
40
Чи то Парис, чи то Гелена,
Із болем умирає всяк,
Все гасне, віддих, кров у венах;
Жовч тріскає, немов боляк,
І потом потиться бідак.
Ніхто не виручить при смерті:
Ні син, ні брат, ані свояк,
Хто б захотів за нього вмерти.
41
Трясе ним смерть, аж він поблід,
Скоцюрбивсь ніс, набрякли жили,
Напухла шия, тіло — лід,
Суглоби й м'язи вже без сили.
Жіноче тіло, ніжне, миле,
Гладке, коштовне, — від біди
Такої й ти втекти безсиле?
Хіба живцем у небо йди!
Баляда про пань минулих днів
Скажіть, в якій це стороні
Є римська Фльора тонкостанна,
Архіппа, Тая — дві ставні
Сестриці, кожна бездоганна;
Де Ехо, та луна оманна,
Що рік переганяла біг?
Їх слава всім на світі знана, —
Та де ж минулорічний сніг?
Де Ельоїза? Жаль мені!
Ї їй Абеляра, любодана,
Звалашили. У Сен-Дені
Покрила біль його сутана.
Де та крульова богоданна,
Що, мов кота, зашивши в міх,
Пустила в Сену Бурідана?
Та де ж минулорічний сніг?
Де Блянш, лілея навесні,
Мов та сирена, співом п'яна,
Амбурґа, Лія чарівні,
Де Берта, "довга стіпка" звана,
І де англійська жертва — Жанна,
Яку пломінний скін постиг?
Де всі? Небесна знає Панна!
Та де ж минулорічний сніг?
Ох, князю, не питай відрана
До ночі, де шукати їх, —
Бо нуга буде ненастанна:
Та де ж минулорічний сніг?
Інша баляда про панів минулих часів
Де дівся Третій той Каліст,
Що літ четвірко був на троні,
Останній з цим ім'ям папіст?
Альфонс, король ув Араґоні,
І дюк ласкавий із Бурбонів,
І князь Артур, що мав Британь,
І Сьомий Кіарл у їхнім гроні?
І де відважний Шарлемань?