— Ти б хоч догадався стільці принести, щоб людям було де сісти.
— Зараз, зараз,— Вільсон подався до своєї конторки й відразу ж зник з очей, злившись із сірими цементними стінами. Його темний костюм і русяве волосся вкривав наліт сірої куряви — як і все довкола, за винятком жінки, яка підійшла тепер майже впритул до Тома.
— Давай зустрінемося сьогодні,— вимогливо сказав Том.— Їдьмо наступним поїздом.
— Гаразд.
— Я чекатиму внизу, на пероні, біля газетного кіоска.
Вона кивнула й відійшла — якраз у ту мить, коли Джордж Вільсон вийшов з двома стільцями зі своєї конторки.
Ми почекали її на шосе, відійшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кілька днів, і весь сірий, кощавий хлопчик-італієць укладав рядочком петарди вздовж залізничної колії.
— Жахливий закуток, правда? — сказав Том, обмінявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.
— Гірше не буває.
— Для неї з'їздити до Нью-Йорка — справжнє свято.
— А чоловік її як на це дивиться?
— Вільсон? Він гадає, що вона їздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знає, на якому світі живе.
Отак і вийшло, що я разом з Томом Б'юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втім, не зовсім разом; місіс Вільсон обачливо сіла в інший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрі могли опинитись у поїзді.
Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного мусліну, що туго напнулася на її широких стегнах, коли Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці. В газетному кіоску вона купила номер "Таун теттла" й кіноогляд, а в аптекарській крамничці — кольд-крем і флакончик парфумів. Нагорі, в лункій півтемряві вокзального крила, місіс Вільсон пропустила чотири таксі й обрала п'яте — нове авто кольору лаванди, з сірою оббивкою, яке нарешті вивезло нас із громаддя вокзалу в сліпуче сонячне сяйво. Та майже відразу вона рвучко одвернулася од вікна і, подавшись уперед, постукала в шибку шоферові, а тоді зажадала від Тома:
— Купи мені собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втіха — собачка.
Заднім ходом ми під'їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.
— Яка це порода? — захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.
— Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?
— Мені б сторожову — таку, як ото в поліцейських. Є у вас така?
Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.
— Це не сторожовий пес,— сказав Том.
— Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий,— з жалем погодився старий.— Скоріше це ердель.— Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці.— Але подивіться, яка шерсть. Оце-то шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.
— Ой, який гарнесенький! — замилувано мовила місіс Вільсон.— Скільки він коштує?
— Цей песик? — Старий розчулено оглянув щеня.— Цей песик обійдеться вам у десять доларів.
Ердель — а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору,— опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.
— Це хлопчик чи дівчинка? — делікатно спитала вона.
— Цей песик? Цей песик — хлопчик.
— Це сучка,— впевнено сказав Том.— Ось вам гроші, держіть. Можете купити на них ще десять таких щенят.
Ми виїхали на П'яту авеню, таку сонячну й мирну, таку пасторально-ідилічну цього ясного недільного дня, що я не здивувався б, якби з-за рогу раптом вийшла отара білих овечок.
— Зупиніть на хвилинку,— сказав я.— Тут я мушу з вами попрощатись.
— Ні в якому разі,— відрубав Том.— Міртл образиться, якщо ти не поїдеш до нас, правда, Міртл?
— Їдьмо з нами,— попросила вона.— Я подзвоню Кетрін, моїй сестрі. Вона красуня — так кажуть усі, хто розуміє.
— Та я б з охотою, але...
Перетнувши Центральний парк, ми поїхали далі, заглиблюючись у західну частину міста. На Сто п'ятдесят восьмій вулиці довжелезним білим пирогом простяглись однакові житлові будинки, там, перед одною із скибок цього пирога, машина зупинилась. Окинувши вулицю поглядом королеви, що повертається у свої володіння, місіс Вільсон узяла на руки песика й решту своїх покупок і величною ходою ввійшла в парадні двері.
— Я запрошу і подружжя Маккі,— оголосила вона в ліфті.— Але найперше подзвоню Кетрін.
Квартира містилася на горішньому поверсі — маленька вітальня, маленька їдальня, маленька спальня і ванна кімната. Вітальня від самого порога була заставлена надто громіздкими, як на неї, меблями з гобеленовою оббивкою: куди б ти не ступив, скрізь натикався на пишних дам, що гойдалися на орелях у Версальському саду. Єдиною оздобою на стіні була надміру збільшена фотографія — на перший погляд, вона зображала курку на оповитій туманом каменюці. Проте з відстані кількох кроків курка прибирала форми капелюшка і з-під нього до вас усміхалося гладке обличчя якоїсь бабусі. На столі лежали впереміж старі номери "Таун теттла", книжка під назвою "Симон, званий Петром" і кілька бродвейських журнальчиків скандальної хроніки. Ввійшовши, місіс Вільсон передусім зайнялася щеням. Хлопчик-ліфтер неохоче подався на пошуки ящика з соломою і молока, до якого він, уже з власної ініціативи, додав бляшанку твердих собачих галет — одна така галета потім до самого вечора нудно розкисала в блюдечку з молоком. Тим часом Том відімкнув дверцята секретера й видобув звідти пляшку віскі.
Я лише двічі в житті впивався, і це був той другий раз. Тому все, що відбувалося там, я бачив немов крізь тьмяний, каламутний серпанок, хоча, принаймні до восьмої години, квартиру заливало веселе сонячне світло. Сидячи в Тома на колінах, місіс Вільсон обдзвонювала якихось своїх знайомих; потім з'ясувалося, що нема чого курити, і я пішов по сигарети. Коли я повернувся, у вітальні нікого не було, тож я скромно примостився в кутку й прочитав цілий розділ із "Симона, званого Петром"; не знаю, чи книжка ця так жахливо написана, чи віскі забило мені памороки, але я анічогісінько не втямив.
Тільки-но Том і Міртл (а після першого тосту ми з місіс Вільсон уже називали одне одного на ім'я) повернулися до вітальні, почали з'являтися гості.