Пауза.
— Ну за яким бісом нам їхати зараз до міста? — вибухнув Том.— Цим жінкам часом таке спадає на думку, що аж...
— Прихопимо з собою чогось випити? — гукнула Дейзі згори, з вікна.
— Я візьму віскі,— відповів Том і ввійшов до будинку.
Гетсбі судорожно обернувся до мене:
— Мені просто мову одбирає в його домі, друже.
— У Дейзі нескромний голос,— зауважив я.— У ньому вчувається...— Я завагався.
— У ньому вчувається дзенькіт грошей,— несподівано сказав він.
I так воно й було. Тільки тепер я зрозумів це. В її голосі дзенькали гроші — ось що безнастанно вабило в його чарівних переливах, дзенькіт металу, переможна пісня кимвалів... У високім білокам'янім палаці королівна юна, злотосяйна...
Том вийшов з дому, по дорозі загортаючи в рушник велику пляшку віскі. За ним ішли Дейзі й Джордан у маленьких тісних капелюшках, що кокетливо поблискували на сонці, з легкими накидками на руці.
— Може, поїдемо моєю машиною? — запропонував Гетсбі. Він помацав гарячу зелену шкіру сидіння.— Як же я не здогадався поставити її в затінку.
— У вас звичайне перемикання швидкостей? — спитав Том.
— Так.
— Тоді ви беріть мою машину, а я поведу вашу.
Гетсбі ця пропозиція не сподобалась.
— Боюся, до міста в моїй не вистачить бензину.
— Вистачить, вистачить,— категорично відказав Том.— А як весь вийде, підзаправимося в якій-небудь аптеці. Тепер в аптеках чим тільки не торгують.
Після цього начебто безневинного зауваження запала мовчанка. Дейзі спідлоба подивилася на Тома, а на обличчі Гетсбі на мить з'явився якийсь чудний вираз — незвичний і водночас невловимо знайомий, немовби вже описаний мені кимось у розмові.
— Ходім, Дейзі,— сказав Том, підштовхуючи її до машини Гетсбі.— Я прокатаю тебе в цьому цирковому фургоні.
Він відчинив дверцята, але Дейзі вислизнула з-під його руки.
— Ти бери Ніка й Джордан. А ми поїдемо за вами в цій машині.
Вона підійшла до Гетсбі й торкнулася рукою його плеча. Том і ми з Джордан умостилися на передньому сидінні машини Гетсбі, Том обережно пересунув незвичний важіль, натис на педаль — і ми помчали, розтинаючи в'язке марево спеки, залишивши Гетсбі з Дейзі далеко позаду.
— Бачили? — спитав Том.
— Що саме?
Він гостро глянув на мене, лише тепер, очевидно, збагнувши, що ми з Джордан давно вже про все знаємо.
— Ви, певно, маєте мене за безнадійного дурня,— мовив він.— Нехай так, але знайте: я наділений... ну, шостим чуттям, чи що, й воно мені часом підказує, що робити. Ви можете не вірити в таке, але наука...
Він затнувся. Безпосередня дійсність нагадала йому про себе, не давши зірватися в безодню абстрактних розумувань.
— Я вже зібрав деякі відомості про цього ферта,— озвався він знову.— Можна було б і глибше копнути, якби я знав...
— Ти що ж — до ворожки ходив? — глузливо спитала Джордан.
— Що? — Ми засміялись, а він спантеличено подивився на нас.— До ворожки?
— Атож. З приводу Гетсбі.
— З приводу Гетсбі? Та ні, навіщо. Я ж сказав: я зібрав деякі відомості про його минуле.
— I з'ясувалося, що він навчався в Оксфорді,— підказала Джордан.
— В Оксфорді?! — недовірливо вигукнув він.— Де в біса! Ти подивися на його рожевий костюм!
— I все ж таки.
— Певно, це той Оксфорд, що у штаті Нью-Мексіко,— зневажливо пирхнув Том.— Або десь-інде.
— Слухай, Томе, якщо ти такий сноб, то нащо запросив його на сніданок? — сердито спитала Джордан.
— То Дейзі його запросила; вона з ним познайомилася ще до заміжжя — хтозна-де!
Хміль від випитого пива вже вивітрювався, лишаючи по собі тільки дратливість, і, охоплені нею, ми якийсь час їхали мовчки. Та ось попереду з'явилися збляклі очі доктора Т. Дж. Еклберга, і я згадав застереження Гетсбі щодо бензину.
— Ет, до міста вистачить,— сказав Том.
— Нащо ж ризикувати, коли онде гараж,— заперечила Джордан.— Страшно подумати, що ми можемо застряти десь на дорозі в цю спеку.
Том досадливо натис на гальма, і, проїхавши трохи юзом, ми зупинилися в хмарі куряви під вивіскою Вільсона. За хвилину сам хазяїн виник з темної порожнечі своєї майстерні й став, тупо дивлячись на нашу машину.
— Ану, не спіть — заправляйте бак! — грубо крикнув Том.— Нам нема коли милуватися краєвидом!
— Я хворий,— відповів Вільсон, не рушаючи з місця.— Я сьогодні зранку хворий.
— А що з вами?
— Ноги не носять.
— То що ж, по-вашому, я маю сам себе обслуговувати? — спитав Том.— По телефону голос у вас був цілком здоровий.
Вільсон насилу відірвався від затіненого одвірка і, тяжко дихаючи, заходився відкручувати кришку бака. На сонці обличчя його було зовсім зелене.
— Я не знав, що ви в цей час снідаєте,— сказав він.— Просто мені конче потрібні гроші, тож я хотів спитати, чи ви щось надумали з тією старою машиною.
— А ця нова вам подобається? — спитав Том.— Я купив її тиждень тому.
— Гарна, що й казати. I така жовтенька,— відповів Вільсон, натужно орудуючи важелем насоса.
— Хочете — продам?
— Продасте, аякже,— кволо посміхнувся Вільсон,— Але ота, стара, придалася б, на ній я міг би трохи заробити.
— Чого це раптом вам так припекло з грошима?
— Засиділися ми тут. Пора вже куди-небудь перебратись. Ми з жінкою хочемо податися на Захід.
— I жінка хоче? — приголомшено вигукнув Том.
— Вона мені про це десять років торочить.— Він на мить прихилився спиною до бензоколонки, захистивши долонею очі від сонця.— А тепер я й не питатиму її, поїде, і край. Я заберу її звідси.
Синя машина Тома промчала повз нас у хмарі куряви, чиясь рука помахала з віконця,
— Скільки з мене? — різко запитав Том.
— Оце два дні тому почув я про неї якусь химерію,— вів далі Вільсон.— Через те й поклав собі поїхати звідси. I з приводу машини через те вам надокучав.
— Скільки з мене?
— Долар двадцять центів.
Від нестерпної, несамовитої спекоти в мене паморочилось у голові, й минула неприємна хвилина, перше ніж я збагнув, що підозра Вільсона, власне, ще не впала на Тома. Вільсон довідався тільки, що Міртл живе ще й іншим, потаємним життям у чужому й невідомому йому світі, й це приголомшило його так, що він занедужав. Я подивився на нього, потім на Тома, який менше ніж годину тому зробив для себе таке саме відкриття,— і мені спало на думку, що ніякі розумові чи расові відмінності між людьми не бувають такими глибокими, як відмінність між людиною хворою і здоровою. Вільсон був хворий, ганебно хворий — і вигляд мав такий винуватий, наче щойно збезчестив беззахисну дівчину.