Карп'юк служив в армії давно, був на фронті, але через неблагонадійність не дослужився ні відзнак, ні нагород.
Його довго не хотіли відправляти в офіцерську школу і тільки вже останнім часом, коли офіцерів стало в армії обмаль, його відіслали в Єгерндорф.
— Що чувати на світі? — спитав він.
Микола сказав, що давно вже з дому, а газет не читав.
— Наша доблесна австрійська армія захоплює безборонну Україну,— сказав він, іронічно усміхаючись.— Коли там стояли з рушницями і гарматами, так скоро не посувались, а тепер полізли! — Карп'юк хмурив брови, говорив голосно, не криючись. Коли б хто почув і доніс, дісталося б йому.
— Ви дуже раді, що сюди потрапили? — спитав він по кількох хвилинах.
— Радий тому, що на півроку віддалений від фронту,— відповів Микола.
— Та то як сказати! Треба буде — заберуть і раніше. Офіцером дуже хочеться бути? — допитував.
Питання були дошкульні, злобні, і сама людина, яка ще хвилину тому імпонувала своєю безстрашністю, стала неприємною. Він відповів би йому інакше, але зачинати суперечку зразу, тільки переступивши поріг школи, не хотілось.
Щоб припинити цю розмову, він сказав, що ділитись своїми почуттями не збирається, що ніколи, зрештою, не мріяв про військову кар'єру і приймає дійсність так, як вона є. Микола не знав, кого має перед собою, це міг бути й провокатор. Пізніше Михайло пояснив йому, що Карп'юк непоганий хлопець, що це природний бунтар, можливо, належить до якоїсь партії, проте не каже, до якої, що начальство його не любить і за ним встановлено таємний нагляд.
Потягнулися одноманітні дні: уранці муштра в полі, по обіді стрільба конусами !, слухання лекцій зі стратегії, тактики, топографії, вивчення військових статутів, видів зброї.
Микола почав одержувати листи з дому: від батька, матері, писали окремо брат, сестра. Із листів він знав, що батько вже працює, що із стайні, в яку обернули були школу царські війська, знову зроблено школу і навчання іде "ніби" нормально. Одначе з цього "ніби" Микола зробив висновок, що не все там гаразд. В останньому листі, дуже сумному, батько сповіщав, що Смяловський продав ліс євреям-промисловцям на зруб і що дідові доведеться покидати насиджене місце і переходити в село. Згідно з угодою, дід має право жити у лісі ще до кінця року, а з першого січня хату займають під контору нові господарі.
"Уже своїх улюблених куточків у лісі не побачиш. Там, де зараз ще ростуть вікові дуби, там скоро буде зруб",— писав батько.
Але тепер, коли в самого становище було нелегке, новина ця не пройняла Миколи так гостро.
З нетерпінням чекав листів від сестри, сподіваючись, що вона хоч раз напише про Оксану, але даремно, сестра мовчала про неї. В одному листі він прямо попросив сестру написати йому, як живе його колишня кохана.
Сестра не забарилась з відповіддю. Вона сповістила, що живе Оксана з чоловіком погано, що вже кілька разів утікала від нього, що він усі рази повертав її з допомогою жандармів і бив, а раз вона мало не повісилась, та вчасно прийшли сусіди і врятували.
Вістка ця зробила на Миколу прикре враження. Минав рік від першої їх зустрічі, яка принесла йому тоді стільки щастя... Пригадався чудовий травневий день... Запахло раптом зрубом рідного лісу, запахло розпареною деревиною, змішаною з ароматом трав і квітів, пригадав ЇЇ на тлі лісової зелені, осяяну сонцем, чарівну, мов казкова русалка, з букетиком фіалок... Потім пролинули перед очима всі місця зустрічей і остання зустріч... Більше він не знав жінки, нічиї руки не пестили його обличчя, і його уста не знали більше жіночих уст. Аж до одного разу... Було це вже на третій місяць навчання, десь у червні. Слухачі школи мали право вечорами гуляти в селі і в місті. Найчастіше збирались
Конуси — олов'яні кульки для стрільби в помешканнях.
в сільському кафе. Являло воно собою велику залу з помостом вздовж стін, на яких стояли столики. Тут можна було повечеряти і випити пива, а внизу було місце для танців. Там і танцювали майбутні офіцери з місцевими дівчатами. Багато з вихованців школи мали дівчат, бували вже сцени ревнощів, були і бійки.
Микола не ходив туди, а як і ходив, то дуже рідко, не танцював, а тільки поглядав з підвищення на танці. Михайло Лукаш, відомий танцюрист ще з Теребовлі, пропадав на тих танцях щовечора. Він теж мав дівчину, дочку порядних людей, мешканців цього ж села, бував уже в їх домі і вважався там за свого. Берточка, пухкенька білява німочка, була в Михайла явно закохана, і він вдавав, що її дуже любить, а проте час від часу ходив вечорами до Єгерндорфа. У цьому місті було два заклади з тих, які неодмінно з'являлись у містах, де стояло військо. Персонал у всіх таких установах був виключно жіночий, відвідували ті установи переважно вночі, бо заходити вдень було не зовсім зручно, хоч містились вони, звичайно, на краю міста.
В Єгерндорфі заклади ці звались "Остенда" і "Вес-тенда", одна в східному, а друга на західному краю міста. Одну із цих установ відвідував Михайло з Кар-п'юком, спочатку таємно, а потім уже не соромлячись. Миколу вони давно умовляли піти з ними хоч тільки подивитись на це місце, де за гроші купується любов. Йому гидко було слухати, він затуляв вуха, коли вони оповідали деталі побачень, а вони сміялись, називаючи його невинним купідоном, ходячою цнотливістю.
— Ну, чому ти не йдеш? — питав Михайло.
— Гидко.
— Ти ж не був, не знаєш, чи гидко, чи ні. Хоч би з самої цікавості ти повинен піти подивитись. Там ніхто тебе не зґвалтує, не бійся. Ти можеш там випити пляшку пива і йти назад.
— Там пити пиво? — здивувався Микола.
— А чому б ні?
— Гидко.
— І знов "гидко". Кажу тобі, побудеш раз і сподобається.
І Микола дав себе вмовити. Вийшли вони з казарм втрьох, як уже добре смеркло. До "Вестенди" було кілометрів зо три-чотири, поки дійшли, зовсім стемніло. Над дверима двоповерхового будинку горіла червона елект^ рична лампа, на горішньому поверсі яскраво сяяло світло в усіх вікнах. Це був зал, там грала якась музика. Дійшовши до цього будинку, Микола спробував було втекти, але супутники тримали його за руки міцно.
— Ні, ні, — говорив Михайло, — ти дав слово, що підеш, і слова треба дотримати. Що ти за боягуз? Коли ти дівчат боїшся, що буде з тобою на фронті?