Так і зробили. Через кілька хвилин порівнялись з підводою. На мішках із мливом сидів дядько років сорока, з чорними вусами і сам чорний, як коваль. Плечима до нього сиділа його жінка. Подорожні поскидали шапки, привітались. Дядько зупинив коні.
— Хто, звідки і куди? — спитав він соковитим басом. Андрій відповів, що повертаються вони з полону,
а йдуть на Харківщину, у рідне село.
— З якого ж ви села? — спитав недовірливо дядько.
— З села Піски, Ізюмського району,— відповів без запинки Андрій.
— І ти також? — звернувся він до Івана Думи.
Іван підтвердив. Дядько довго мовчав, міряючи очима то одного, то другого.
— А ви за яку владу? — спитав по хвилі.
— Ми ще не розібрались, яка влада краща, — відповів Андрій"— Добре, що з полону вирвались. Прийдемо на місце — розберемося.
— Значить, на місці будете розбиратись? — не то поважно, не то глузуючи промовив дядько.
Під час цієї розмови він своїми пронизливими очима свердлив солдатів, але ніяк не міг вирішити, що вони за люди. В одному був переконаний, що не йдуть з полону; особливе підозріння викликав Іван занадто моложавим виглядом.
Андрій спитав, чи можна в селі переночувати.
— А чому ж би ні? — відповів дядько.— Хтось таки знайдеться, що вас у хату пустить, хоч тепер, правду кажучи, багато ходить таких, — він на хвилинку зупинився і закінчив, — таких "плєнних".
Андрій вдав, що не відчуває іронії. Він тільки пояснив, що коли б там, наприклад, стояло якесь військо, то не було б для них місця.
— А ви хіба не військо? — спитав знову зненацька дядько.
— Та були ми вояки, а тепер полонені.
— Полонені! — повторив дядько.— Ідіть, не бійтесь, пустять вас на ніч, куди не зайдете, війська нема.
Дядько цьвохнув батогом, крикнув на коней і рушив з місця. Солдати подякували і почали сходити в долину, в село. Тітка, що сиділа на возі, усміхнулась. За весь час розмови вона не відзивалась, але слухала пильно.
— Чого та баба зуби шкірила? — спитав Іван Андрія.
— Чи я знаю? Може, ти їй сподобався.
— Погана людина цей дядько,— сказав Іван.
— І мені він не сподобався. Але чого нам про нього думати? Нам би в теплу хату, Поїсти і виспатись.
Хлопці бадьоро пішли вперед. Хотілось їсти, і боліли ноги від щоденної ходьби, з малими перепочинками вночі, нило все тіло.
В долинці було вже майже зовсім темно, на місток падало світло з розчинених дверей млина. В селі валували собаки, на що подорожні не звертали уваги. Тихенько, без гомону, ступили на міст. Але тільки увійшли в смугу світла, як із млина вискочив чоловік з рушницею і затримав їх окриком: "Стій!" Хлопці зупинились.
— Хто такі і куди йдете? — спитав чоловік з рушницею. Він був у цивільному пальті, баранячій високій шапці, на рукаві мав пов'язку: колір її в темряві важко було розібрати.
Андрій в першу хвилину не зрозумів, з ким має діло, але сказав те, що недавно говорив дядькові. Як видно було, дядько збрехав, що нема війська в селі. Військо було, тільки не знати яке.
— Документи є? — спитав чоловік з рушницею.
— Які документи у нас можуть бути? Нема у нас нічого,— сказав Андрій.
— Тоді ходімо в штаб, там розберуться. Ідіть уперед.
— Яке ж військо стоїть у селі? — спитав Андрій, не сподіваючись, що конвоїр відповість на його питання, але цей відповів охоче:
— Звісно яке, українське військо Центральної ради. Загін отамана Кривди.
Відповідь конвоїра занепокоїла Андрія. Він чув про жорстокість подібних отаманів, чув зокрема про отамана Кривду, і зустріч з ним була цілком не бажана. Йдучи до штабу під конвоєм, він думав, як би уникнути зустрічі з отаманом.
В першу хвилину вирішив звільнитись від конвоїра. План був простий: кинутись зненацька на нього, роззброїти, прикладом убити і втекти. Але тут же він завагався. Хто зна, чи вдалося б утекти. І Андрій вирішив діяти інакше.
— Відпустили б ви нас, земляче, — сказав він.— Ми українці, як і ви, солдати, з полону йдемо, переночували б десь у хаті та й пішли б дальше, а там, побачившись з рідними, самі пішли б в армію, ту ж таки, українську армію.
Чоловік з рушницею завагався, задумався на хвилину, чи й справді не пустити солдатів. Сам він недавно дезертирував з армії, як і вони, і в душі співчував їм, але злякався і передумав.
— Ні, хлопці, я вас не можу пустити,— сказав.— І не просіть. Бог знає, що ви за люди. Може, комуністи, а може, шпигуни. Хай уже краще в штабі розберуться і хай пускають вас або тримають, це вже як їм сподобається, а мені не треба клопоту.
Штаб загону поміщався в школі, у якій давно не відбувалося навчання. В окремій кімнаті, в колишній учительській, оселився сам отаман Кривда. Штабні офіцери — їх усього було два: начальник штабу, недавній царський капітан Воскресенський Олександр Іванович, сліди погонів досі видно було на вигорілій від сонця тужурці, і молодий поручик колишньої царської армії Артюхов Паша — працювали і спали в цім же класі, на соломі, в одному кутку; в другому ж кутку, за ширмою з двох укривал, мала своє місце медсестра Клава, якої зараз в кімнаті не було. Вона сиділа в отамана Кривди. Біля дверей на стільці дрімав у солдатській шинелі без погонів вістовий з рушницею на колінах.
Коли Андрій з Іваном увійшли в приміщення штабу, обидва офіцери підняли голови від столів, а вістовий встав.
— Що за люди? — спитав капітан.
— Голошу слухняно, затримав на мості біля мли* на, — доповів чоловік з рушницею.
— Вийдіть і постійте в коридорі,— скомандував начальник штабу вістовому і конвоїру.
— Хто ви і куди йдете? — звернувся начальник штабу до Андрія. Це запитання Андрій почув сьогодні протягом години третій раз.— Тільки правду говоріть,— додав начальник.
Андрій подумав, що версією про втечу з полону офіцера не обдуриш, отже, виступив з іншою. Він сказав, що дістав листа з дому, в якому сповіщалось, що господарство розвалюється, що робити нікому, батько, старий, немічний, просив його вертати додому, і ось він кинув фронт і пішов.
— Дезертир? — спитав Офіцер.— Присягу зламав?
— Називайте, як хочете, я себе дезертиром не вважаю. Я присягав царю, його нема, я вважаю себе вільним від присяги,— брехав, як по писаному, Андрій.
— Тимчасовому уряду ти присягав? — крикнув начальник штабу.