— Яка ж з них найбільше вам сподобалась? — спитав той самий голос, що цікавився, як довго оповідач був у полоні.
Солдат не зразу відповів. Він довго обмірковував відповідь і нарешті сказав:
— Мені жодна не сподобалась, мені набридла війна і солдатчина аж поти,— він, видно, показав рукою на горло.— Найбільше ніби підходяща була для бідного народу Червона Армія. Вона, бачите, панів не милує, і вони її здорово ненавидять, і попи також.
— А то чому попи? — здивувався якийсь солдат.
— Чому? Дивак, питає чому! У вашого попа в селі скільки моргів церковної землі?
Солдатик зашморгав носом.
— Наш піп держить сто двадцять моргів, а польський у сусідньому містечку, бо там є, крім нашого, і польський ксьондз, так він має цілий фільварок: землі триста моргів, а корів, а коней, як у поміщика. І сам живе, жінки не має, тільки ключницю.
Молодий солдатик так захопився оповіданням про попів, що забув своє питання.
— От бачиш,— перебив його оповідач,— а ти питаєш, чому попи ненавидять червоних. Вони бояться за свої маєтки так само, як і поміщики. ,
— А біла, чому біла? — спитав другий голос.
— Біла? Чому вона називається біла? їй-богу, не знаю. Може, того, що там усе офіцери та генерали, робочої людини не знайдеш. Панам, бачите, жаль, що їхнє минулося, от вони й воюють. А "білі" — це від білих рук, не інакше,— закінчив оповідач.
— А у махновців були? — спитав незнайомий голос.
— Був і у Махна.
— Який же він? — спитав знайомий голос першого солдата.
Бачачи велике зацікавлення слухачів, оповідач почав поволі, смакуючи кожну фразу:
— Він сам, можна сказати, з вигляду ніякий: маленький, з довгим, як у російського попа, волоссям, худорлявий, ходить у чорному, підперезаний військовим ременем, за поясом — два револьвери, чоботи носить зі шпорами, голос тонкий, як у баби. Отакий Махно. Я його бачив так близько, як вас бачу, і говорив з ним.
— Він якої нації? — спитав хтось.
— Українець, з Катеринославщини, з села Гуляй-поле.
— Звідки він узявся?
— Він, кажуть, ще в першу революцію палив поміщицькі фільварки, грабував багачів, розбивав каси. Тоді він мав невеличку ватагу. Одного разу його продали його ж товариші і він потрапив на каторгу, де просидів дванадцять літ, аж до революції. Повернувшись у своє Гуляйполе, знов зібрав гультіпак і тепер воює на всі боки: і з червоними, і з синьо-жовтими. Вся його армія на конях і тачанках.
— Що воно таке?
— Тачанки? Це повозка на ресорах і кованих колесах. На тих тачанках на передках у махновців звичайно написано: "Не втечеш!", а на задку: "Не здогониш!"
Розмову перервав провідник, що прийшов перемінити свічку, яка зовсім опливла і от-от мала погаснути. У вагоні стало світліше.
— А які вони, ті жовто-блакитні? — спитав той же молодий голос, як тільки вийшов провідник.
Микола зацікавився, обернувся лицем до групки, що оточила оповідача, і почав ще уважніше прислухатись до розмови. Оповідав чоловік в солдатській шинелі, високого росту, з невеличкими, хитрувато примруженими очима, з вусами, по-запорозьки опущеними вниз. Солдат, що запитував, сидів поруч і не спускав очей з оповідача. Це був безвусий юнак невисокого росту, худий, у великій, з чужого плеча, старенькій австрійській шинелі. Якраз, коли Микола повернувся, оповідач замовк.
— Які ті, жовто-блакитні? — допитувався юнак. Оповідач стрепенувся.
— Про них нема чого доброго казати,— махнув він безнадійно рукою.
— Чому? — не вгавав юнак.
— Так.
— Чому?
— Несурйозне військо. Прямо сказати — грабіжницьке. Грабить єврейські крамниці, не щадить і своїх земляків. І набрано чортзна з яких людей. В ньому знайдеш яку хочеш націю, і ніхто до пуття не знає, чого хоче і за що воює.
— Чого ж це так? Оповідач задумався.
— Не знаю, як тобі пояснити, щоб ти зрозумів,— почав він по хвилині.— Бачиш, білі воюють за землі, що в них відібрали, за свої старі права панування над народом. Чорні, чи пак махновці, б'ються за якусь анархію. Не відаю твердо, що воно таке, бо не можу зрозуміти, щоб безладдя, якого вони прагнуть і до якого рвуться, було "матір'ю порядку", що ніби має запанувати в їхній анархічній державі. А жовто-блакитні за свою Україну.
— Яку це "свою"? — здивувався юнак. — Хіба може бути ще якась Україна?
Оповідач усміхнувся.
— А ти добре уявляєш Україну? — спитав він у свою чергу. г^
— Уявляю.
— Як?
— Ну, так, як Австрію, щоб тільки, як там німецьке і польське, у нас усе було українське. Щоб і військо, і гроші...
— Щоб і поміщики були українські? — спитав оповідач.
Юнак завагався.
— Поміщиків не треба,— сказав різко.
— А землю куди?
— Землю — селянам.
— А заводи, фабрики? Юнак не знав, що сказати.
— Бачиш, і ти не можеш уявити собі майбутньої України, — промовив оповідач.
— Скажіть, дядю, коли знаєте! — просив юнак. Старий солдат, може, й відповів би, але побачив, що
своїми розмовами звернув на себе увагу майже половини вагона, особливо польового жандарма, що пильно до цієї розмови прислухався, і замовк. Йому не хотілося більше говорити на цю тему, хоч.вона була надзвичайно цікава і слухачі, то один, то другий, весь час підбивали його на розмову.
Микола прослухав оповідання солдата і засумував. "Невже це все так?" — думав він.
Колись у дитинстві, переглядаючи ілюстрації до "Гайдамаків" Шевченка, він по-своєму, по-дитячому мріяв про створення війська на Україні великій
Він пригадує, як потім, через кілька років, Мороз Микола, колишній учитель, розповідав йому про героїчну історію українського народу, про війни з поляками, з татарами, про Хмельницького та інших ватажків, що боролись за волю його народу, за волю його пригнобленої вітчизни, від якої він з частиною народу був відірваний, відгороджений Збручем — маленькою річечкою, але він з дитинства любив ту далеку вітчизну і з нею ніколи не поривав духовного зв'язку. І нарешті, вже дорослий, він хоч і інакше, але не переставав мріяти про щасливу Україну, про її рівноправне місце серед усіх народів світу.
Знайомство з Лебеденком не змінило його мрії, одначе показало інший шлях до визволення, а шлях цей мав бути через возз'єднання всіх земель українських і союз з російським народом. Микола знав, що на Україні є зараз уже уряд, який підписав навіть договір з Німеччиною, але це не те, про що він мріяв. Він знав, що народ не підтримує цей уряд. Найкращий доказ того — військо, про яке розповідав солдат, цей безідейний набрід, який рано чи пізно мусив згинути. У серце хлопця щораз глибше закрадався смуток. Річка Збруч і дальше ділила Україну на дві нерівні частини, і та, менша частина, на якій він жив, таки повернула до Австрії, яку він їхав боронити. І від кого? Від його ж рідних братів, що жили за Збручем, від Лебеденка, його першого учителя, що відкрив йому очі на світ, якого він не знав і не догадувався про його існування.