Заговорили про рекрутів, що то горланять по вулицях.
— Не з радості горланять, — промовив Федь.— За москалів поженились, хто дитину має, а тепер покидай усе і йди воювати. Не дуже-то хочеться. Що я, пане, чув! — звернув Федь на іншу тему.— Що в Росії знов якась революція, що владу захопили якісь Совєти.
— Не якісь, а Рада робітничо-селянських і солдатських депутатів,— пояснив Микола.
— Кажуть, усіх поміщиків і тих, що капітал мають, туди! — сказав Федь, показуючи пальцем на землю.
Микола підтвердив.
— Ех, не дочекали ми святечка, занадто швидко вони від нас пішли,— пожурився Федь.— Цікаво, чи буде й у нас таке? — спитав по хвилині.
Йому ніхто не відповів.
Повернувшись додому, Гаєвські застали гостя. Це був Микола Мороз, до війни учитель з сусіднього села і щирий приятель Гаєвського, а тепер лейтенант австрійської армії. Як тільки австрійські війська зайняли Галичину, його потягнуло в рідну сторону; він дістав відпустку і в першу чергу зайшов до старих друзів. Власної родини він не мав. Це був переконаний старий холостяк, любив галушки, сало, багато курив, від чого зуби були аж чорні, захоплювався грою в преферанс, учив дітей сумлінно і взагалі був чесною і порядною людиною. Росту середнього, з темним матовим обличчям, кароокий, волосся їжачком. Гаєвські любили його, та й він відповідав їм тим же. З дня мобілізації ніхто про нього нічого не чув, і ось вернувся — цілий, неушкоджений і в доброму вигляді.
Привітались дуже сердечно. Мороз переходив кілька разів з обіймів батька в обійми сина.
— Як я радий, що вас бачу живим, здоровим,— говорив Гаєвський.—Ми вже, бачите, і оплакували вас, бо ходили чутки, що вас забили десь у Карпатах. Оплакували, але не вірили. Я не вірив, і вдома слухати не хотіли про таке, але чутки такі ходили. Наш селянин любить сенсацію, і саме таку гостру сенсацію, щоб пройняла до самого серця. Але слава богу, що вас бачимо. Ви й до офіцера дослужились, а колись не любили війська. '
— Я, розумієте, й сьогодні його не люблю. Було б велике щастя, коли б його зовсім ніде не було.
— Е, до того ми не дочекаємо. Я, можна сказати, класично цивільний. А бачите, на старості літ ходив на призов і за малим в армію не потрапив. Не знаю,, що помогло, що не взяли, може, мій учительський, саме цей цивільний вигляд! — закінчив він, показуючи на свій животик, що вимальовувався з-під жилета.
— Коли б треба було війська, на це не дивились би,— промовив Мороз.— Ви чули про перемир'я?
— Хіба? Ні, не чув.
— Так, тепер підписано перемир'я в Брест-Литов-ськім. Чи ви газет не читаєте?
— А які у нас тепер газети? — махнув рукою Гаєвський.— Думаєте, що перемир'я успішно закінчиться? — спитав він.
— Як би не закінчилось, розумієте, війни більше не буде, — пояснив Мороз.— Росія армії фактично вже не має. Всередині Росії йде боротьба партій. Там, здається, захопить повну владу в свої руки партія більшовиків на чолі з Леніним, але, я думаю, їй буде не до нас, вона буде зайнята громадянською війною в себе вдома. Зараз, розумієте, солдати російські всі до одного покидають фронт, розправляються зі своїми офіцерами і генералами.
— А в австрійській армії які справи? — перебив оповідача Микола. Цю тему вже давно не порушувано, і він радий був, що про неї заговорили.
— У нас ще такого стопроцентного розкладу армії нема, але й нема такої дисципліни, яка була на початку війни,— сказав Мороз, не забувши своєї звички вживати майже в кожній фразі слово "розумієте".— Багато, розумієте, помогло братання, яке почалось після революції в Росії. Ми ходили в окопи до росіян, росіяни, розумієте, до нас в бліндажі заходили, в гості, клялися, що не будуть стріляти в нас, а ми клялися, що в них не будемо стріляти. Там же такі люди, як і в нас, і говорять по-нашому.
— Ми їх бачили і знаємо,— сказав Микола.
— Правда, ви бачили їх більше і ближче, ніж ми,— погодився Мороз.
— Ми їх бачили у себе вдома, тут, у цій кімнаті. Микола розповів про перебування у них солдатів-лі-
сорубів, про революціонера, який заходив недавно перед приходом австрійців, говорив їм про революцію в Росії і кликав його, Миколу, з собою.
— І ти не пішов?
— Коли б сам, мабуть, пішов би, — сказав Микола.
— І вбили б там зразу, як шпика,— промовила раптом мати, що досі мовчки прислухалась до розмови.
— Чого зразу й вбили б?
— А ти думаєш, що революцію роблять у рукавичках? — спитав батько.— Ти забув французьку революцію? Я не знаю російської, але уявляю, що вона мусить бути в десять раз кривавішою, ніж французька.
— Й що б ти там, у Росії, робив? — перебила мати.— Чужа людина, з чужої держави.
— Я жартував, матусю!
— Знаю твої жарти. Коли б не втримали,— пішов би і потім, певне, прокляв би своє життя.
— А може, благословляв <5и, хто знає?
— Не хвилюйтесь,— заспокоював Мороз, знаючи Миколину запальність і бачачи, що він уже червоніє.— Скоро, розумієте, і у нас буде те саме, що в Росії, — сказав він, понижуючи голос— Революція російська перекинеться і на Австрію, і на Німеччину, а може, й на всю Європу. Ви, може, не знаєте, як вели себе в цій війні чехи? Вони, розумієте, зрадили Австрію і масово перейшли на бік Росії. Там їх озброїли, виділили в окрему армію, і ходять чутки, що вони йдуть на нас війною.
— І ми повинні були так зробити,-— перебив гостя Микола.— Ми повинні були творити легіони проти Австрії, а не за неї. Чехи доб'ються свого, а ми ні, ми не здатні на жертви, ми й досі чекаємо порятунку від старої, прогнилої Австрії з її Габсбургами.
— Тихо, сину, схаменися, — промовила мати.
— Мовчу, бо моя мова нічого не поможе.
— У тому, що Чехія буде після війни самостійною державою, ніхто, розумієте, не сумнівається,— продовжував Мороз.— Про самостійну державу мріють не тільки чехи, але й угри, поляки, мріють і українці...
— Вони тільки те й уміють, що мріяти,— вставив знов своє слово Микола.
Нестриманість сина обурила матір.
— Ти нечемний, сину, ти не даєш пану Морозові закінчити думку,— сказала вона докірливо.
— Пробачте.
— Нічого, нічого, я вже сказав, що хотів сказати,— промовив Мороз.— Я погоджуюсь з Миколою, що одними мріями нічого не зробити. Ті народи, що хочуть мати свою державу, мусять за неї битись, а як себе, розумієте, покаже після війни наша нація, — побачимо.