— Тепер оповідай,— попросив Микола.
Дівчина ворухнула вустами, збираючись оповідати, коли увагу молодих людей привернула зозуля, що> не бачачи їх у кущах, пролетіла низько над головами і, сівши на галузку самотнього дуба, залишеного посередині зрубу як насінника, почала кувати. Молоді люди заслухались. Зозуля повторила кілька разів своє миле "ку-ку" і вмовкла.
— Чи правда, що зозуля тільки раз кує на одному місці? — спитала дівчина.
— Як це розуміти?
— А так, що на цій галузці другий раз не закує.
— Побачимо.
Зозуля зірвалась, перелетіла в ліс і там закувала знов.
— Значить, правда. Тепер оповідай.
— Коли вже так доконче хочете, я оповім,— почала дівчина,— але я певна, що вам буде нудно слухати. Кому цікаво слухати про біду, про горе?
— Нічого, послухаю,— сказав Микола,— говори.
— Мій рід виходить з цього села,— почала Оксана.— І мати, і батько народились тут і тут жили, аж доки не поженились. Тоді виїхали звідси. Хата наша стоїть край села. Знаєте її, певно? Там деякий час комірники жили, їх Хаджаями дражнили. Під час війни вони кудись вибрались із села, і хата пусткою стояла. У тій хаті жили колись батьки моєї матері, моя мати, і звідтам посватав її мій батько. Він був військовим. Не думайте, що який генерал чи офіцер, ні, він дослужився до найвищого, до чого селянин може дослужитись, до фельдфебеля, і залишився в армії понадстроково. Землі у нас не було, тільки півморга. Вертати в село не було чого. Мати моя була колись дуже гарна, і він Одружився з нею із-за краси, взяв її без поля. Одружившись, батьки мої виїхали в місто, і там я народилась.
Дівчина замовкла.
— Чого ж ви зупинилися? — спитав Микола.— Оповідайте далі.
Він несвідомо перейшов на "ви" і вже не повертався до старої форми "ти", якої у селі вживають у розмові з дівчатами. "Ви" говорять у селі людям одруженим і тим, що носять "панську", тобто не селянську одежу.
Оксана помітила переміну в звертанні і злегка почервоніла, але нічого не сказала.
— З батьками прожила я чотирнадцять літ,— продовжувала вона.
— Учились? — перебив Микола.
— Училась. Я закінчила виділову1 школу і мала готуватись до учительської семінарії, але тут війна, батька забрали на війну, прийшли москалі, спочатку жили ще так-сяк, мати шила, я помагала їй, а потім стало голодно, ми порадились з мамою і вирішили вернути в село. Думали засадити город коло хати та хоч картоплю свою мати, щоб з голоду не вмерти. Приїхали в село, а тепер жалкуємо.
— Чому?
— Якось дуже чужі ми тут.
— Це зрозуміло, для вас це село цілком чуже, для матері забуте, але поживете — привикнете.
— Боюсь, що не привикнемо.
— Город засадили?
— Засадили з гріхом пополам.
— Чому?
— Самі копали, коней не дістанеш. Бачите, які в мене руки?
Вона показала свої маленькі, долонями догори, руки, вкриті мозолями.
— Бачите, чого мені город коштував?
Миколі жаль стало дівчини. Такій молодій, гарненькій довелось з дитинства стільки витерпіти. Та й тепер вони з матір'ю самітні, в чужім для них селі, без родини, без друзів, без допомоги в такий важкий воєнний час. У нього повинно було відразу ж з'явитися бажання допомогти дівчині, яка справила на нього сильне враження, тим більше, що його оберігала доля, охоронивши від війни, давши йому дім і тепло родинне, але не воно, а цілком не виправдане почуття ревності з'явилось в першу чергу.
— Солдати не докучають вам? — спитав Микола, приховуючи ревниву думку.
— Тепер нема їх у селі,— відповіла дівчина, не зрозумівши, чому він питає.
— А коли були? — допитувався юнак.
Виділова — вища початкова школа.
— Заходили. Тоді мати мене ховала, де могла, і сама я ховалась від них.
Вона говорила як людина, свідома того, чого дівчині боятись солдатів, чого ховатись.
— Тепер, слава богу, нема їх. Може, скоро війна закінчиться, батько повернеться, і тоді ми знов поїдемо до міста. Коли б швидше!
Микола зітхнув. Він уявив собі, що ця дівчина, з якою він познайомився усього півгодини тому, виїде звідси і він її більше не побачить, і йому шкода стало себе. В грудях прокинулось раптом нове почуття, невідоме досі. Воно вже не раз, мов старець голодний, стукало в двері його серця, але серце мовчало і тільки сьогодні, мов під натиском бурі, розкрило обидві половинки своїх дверей.
— Мені пора,— сказала дівчина, встаючи з пенька
— Посидьте ще,— просив Микола.
— Ні, мені ніколи, мати буде турбуватись, подумає, що я заблудила в лісі.
— В нашому лісі не можна заблудити, щоб і хотів,
— Чому?
— Він маленький.
— Не кажіть. Для того, хто знає ліс, може, й так, а я в ньому перший раз.
— Коли ж ще прийдете?
— А коли вас тут не буває? — спитала дівчина, усміхаючись.
— Не хочете більше мене бачити?
— Не того, але я прийду за хмизом, а ви охороняєте ліс від таких, як я...
— Злодіїв, хотіли сказати?
— Ну так.
— Вам я поможу назбирати. Коли ж прийдете?
— Певне сказати не можу, не знаю, як мені випаде, може, завтра, і в такий час, як зараз. Ну, бувайте здорові.
Микола швидко встав з пенька.
— Не йшли б ще.
— Ні, не можу, піду.
— Подали б хоч руку на прощання,— попросив Микола.
— Іншим разом. До побачення.
Дівчина повернулась і, мов серна, поміж пеньки побігла на дорогу. Микола зі смутком дивився услід, доки її силует не злився з обрієм.
Як тільки Оксана зникла з очей, Микола сів на свій пеньок і задумався.
"Звідки вона взялась? Мов із землі виросла і мов русалка зачарувала... Чи прийде вона ще?"
А потім почав думати, як же вона носитиме хмиз? Невже можливо, щоб вона носила такий світ важкі оберемки на спині? Ні, неможливо, вона просто жартувала.
Микола волів би, щоб дівчина була незалежна, не потребувала нічиєї допомоги, не потребувала б носити паливо із лісу...
Раптом схопився з місця. Чоло вкрилось потом. "Ні, це не жарти, це правда, у неї злидні, тяжкі злидні. Яка-бо вона бідна і боса, старенька спідничина на ній, і тільки сорочка чогось варта, певне, власними руками вишивана і пошита..." І тепер тільки він почав думати, як би допомогти дівчині, і ось... він вже дорослий і дуже багатий, увесь цей ліс належить йому, він купив від Смяловського і зараз мешкає в його прекрасному будинку. Він веде цю дівчину у свій дім і пропонує їй бути господинею, якщо вона його любить... Дівчина радо погоджується. Тоді він веде її до батька-матері просити благословення. Батьки кажуть: "Не нам з нею жити, а тобі. Любіть одне одного і живіть щасливо..."