— "Граждане! Твердиня рускаво царізма пала,— кричав оратор.— Століца в руках восставшего народа... Задача рабочево класа і революціонной армії создать Временное правітельство".
— Ур-р-ра! — крикнув якийсь солдатик, і могутнє "ура" покотилось по місту.
На трибуні уже був інший оратор.
— Товариші солдати і офіцери! — кричав він.— Свергнут нєнавістний нам строй, но ето не значіт, что ми позволім врагу занять нашу страну. Наша задача продолжать войну до победного конца.
— Долой войну! — крикнув хтось із юрми, і вся маса заревла: "Долой войну!", "Геть з трибуни!", "Тилова криса!"
До трибуни продирався малий солдатик. Здалека не видно було обличчя, тільки шапку, а властиво вершечок високої солдатської зимової шапки, що, мов човник у мутній воді, проплива до берега, так вона пробиралась до трибуни серед суцільно сірої солдатської маси.
— Товариші! — крикнув солдат, видершись на трибуну. Всі замовкли.— Ви чули, що говорив отут офіцерський попихач? Він закликав до війни, до побєдного кінця! А чому він не сказав, коли будуть ділити землю? Чому не сказав про голод, про тяжку нужду, яку терпить простий народ через війну, яку затіяв царський уряд, підтриманий поміщиками і капіталістами? Товариші! Ми обплутані зрадою! Уряд князя Львова не дасть нам землі. Геть Львова! Геть міністрів-капіталіс-тів, геть соціал-зрадників! Вся влада Радам!..
— Замолчі! — крикнув хтось поблизу трибуни, і за цим пролунав револьверний постріл. Чиїсь руки схопили промовця, і, коли він сходив з трибуни, Микола пізнав у нього свого першого учителя політичної освіти, свого незабутнього Лебеденка.
Серед юрми зчинився шум, ґвалт; коло трибуни виникла бійка. Якісь солдати перевернули трибуну і поламали її вщент.
Летючий мітинг закінчився. І так, як вода у бочці, у якої раптом тріснув обруч, лине у різні боки і невеликими струмками попливе, поки цілком не просмокчеться в землю, так і юрма зразу розступилась великими масами в різні боки, а потім поділилась на менші гуртку і розійшлась поодинці в різні боки.
— Дядю, хто виступав останній на трибуні? — спитав Микола якогось літнього солдата з давно не голеною бородою, що проходив повз нього.
— Фамілії не знаю, сину, не інакше як представник більшовицької партії, башковитий, видно, парубок. Тобі цікаво було?
— Дуже цікаво. Де б його побачити, того солдата?
— Де ж ти його знайдеш? Він на місці не стоїть. Чув постріл? Це ж у нього ціляв якийсь сучий син, та вчасно по руці вдарили, і не потрапив, куля угору пішла, нікого не поранивши. Таких, як той стріляка, біль-ще тут, от він, певне, до якогось часу й зійшов з очей,, сховався.
До наступного поїзда, що йшов через Теребовлю, тобто до самого вечора, блукав Микола по місту, намагаючись знайти друга, але даремно: його ніде не було. Місто наче в тифу лежало—сіре, понуре, як і небо над ним. Тротуари і вулиці були густо вкриті лускою від соняшникового насіння, вона огидно тріщала під ногами, а вітер гнав її вулицями враз з брудними паперами, клаптями газет, недопалками, сухим торішнім листям. Вулиць ніхто не прибирав з давніх-давен, і нікого, як видно, не турбувало це повне запустіння і не-чувана неохайність.
Час від часу чути було тут і там окремі рушничні постріли, іноді крик. За кожним пострілом Микола тривожно оглядався, прислухався. Після тихого життя в лісі він опинився раптом серед розбурханого людського моря з його страхітними несподіванками.
Втомлений і голодний, поплентався в бік гімназії, де три роки тому ще вчився. В гімназії був військовий шпиталь. Біля чавунної огорожі стояли в халатах два солдати, розмовляючи. Микола привітався.
— Здоров, юначе,— відповів старший.
— Одужуєте? Скоро додому? — спитав Микола, приязно усміхаючись.
— Ні, ще не скоро,— сказав старший. Молодший стояв і уважно дивився в рот старшому.
— Як так? — здивувався Микола.
— Спершу розправимось з тими, що з нас знущались, а тоді вже додому підемо.
— З ким це, дядю?
— А з такими, як ті, що тут, в цьому шпиталі, до початку революції щодня гульні і пиятики з сестрами влаштовували. Наверху вмирали герої, поранені на фронті, а вони, тилові криси, тут веселились.
Микола не знав і не уявляв, що можна веселитись, коли за стіною умирають.
— А хто вони, ті офіцери, що і в шпиталі бенкетують?
Солдат, здавалось, радий був із запитання. Він уже видужував, за час хвороби намовчався, і тепер хотілось наговоритись, тим більше, що з'явилась нова людина, рада слухати. Він утер рукою вуса і підійшов ближче до Миколи.
— Є тут між ними один капітан, поміщик з мого села,— почав солдат.— Він мене не знає, бо звідки йому знати простого мужика, та ще й бідняка? А я його добре знаю, ще від малого. Ми з ним ровесники...
Солдат засміявся, наперед смакуючи те, про що буде розповідати.
— Ще малим,— продовжував уже поважно солдат,—любив цей панок таку забаву: вийде, бувало, у двір, побачить хлопців, своїх ровесників, дітей його батраків, підходить і питає: "Хто хоче заробити двадцять копійок?" Ну, ті, що його ще не знали, зголошуються: "Я, я, я хочу!", "А що робити?" — питають. "А нічого не робити,— каже панок,— стояти. Дам раз по морді і заплачу двадцять копійок".
— Ну й забава,— перебив оповідання молодий.— І були охочі заробляти таким манером? — спитав він.
— Були. Але не про це я хотів,— продовжував оповідач, усміхаючись самими очима.— Був у нашому селі одчайдушний хлопець, Гавриком звали. Прочув він про ті забави паничеві і вирішив самому подивитись на них. Прийшов. Сидять хлопці, він підсів до них. Аж підходить панич. "Ну, хто хоче заробити?" — питає панич. "Я,— каже Гаврик.— Дай тільки на п'ятиалтин-ний". Панич усміхається. "Гаразд,— каже,— ставай". Гаврик і не схаменувся, як панич заліпив йому ляпаса, та доброго — хлопець ледве встояв на ногах. "Добре було?" — питає панич і дає двогривений. "Я просив на п'ятнадцять,— каже Гаврик.— Нате вам на п'ятак здачі". Та як дасть паничеві по пиці, той тільки беркиць, і ногами накрився. "Добре було?" — питає Гаврик — і навтікача, а хлопці за ним. З того часу панок більше так не забавлявся,— закінчив оповідання солдат, витираючи очі. Молодий також щиро сміявся. Микола пробував усміхнутись, але не міг.