"Хто б це міг бути?"
Микола пішов далі повільніше, пригадуючи, звідки йому знайома ця людина. Не витримав і по кількох кроках обернувся. Якраз у цю саму мить незнайомий встав і пішов у сторону виходу. І тут тільки по характерній спині чоловіка Микола пізнав Нечая. Тепер він не мав уже найменшого сумніву, що це був його колишній не-прошений гість. Не помогли окуляри, борідка і коротка стрижка. Виганяючи його з кабінету, Микола запам'ятав його спину і піджак з хлястиком. Це був точно він. Стало питання: що робити в цю хвилину? Слідчий сказав тоді, коли Микола був у нього, що Нечай втік і ховається. Першою думкою було дати знати органам безпеки. Як же це зробити? — задумався на хвилину. Бігти зразу туди — далеко, та й Тася... її треба попередити за всяку ціну. Та божевільна жінка може з'явитись у неї кожної хвилини і завдати лиха.
І, Глянув на годинника, була друга година. Тася в школі, і буде там ще з годину. До школи Зоя Іванівна не наважиться піти. За годину можна дійти до міліції і вернутись. Але знов нове питання: коли там затримають для протоколу чи ще для якихось формальностей, то за той час може трапитись нещастя з Тасею. В останню хвилину прийняв рішення бігти до Сміленьких, послати Надю до Тасі з попередженням про загрозу, а самому від Владика подзвонити в органи безпеки. З тим рішенням вибіг на Клочківську. На щастя, йшла вільна таксомашина. Затримав і велів везти себе на Степовий провулок.
Микола не знаходив собі місця в машині, йому здавалось, що вона йде черепашачим ходом, хоч машина йшла на найвищій дозволеній швидкості і через десять хвилин він уже дзвонив до Сміленьких.
Вийшла Надя. Вона аж злякалась, побачивши його таким схвильованим і збудженим.
— В чому справа? Що з вами? — спитала стривожена жінка.
— Ходіть у хату, все розкажу. Микола оповів друзям, що з ним сталось.
— Біг до Тасі, щоб попередити її про погрози божевільної, а, бачите, зустріч з тим типом пригнала мене сюди.
— Чого ж зразу не поїхав у ДПУ?
— — Хотів просити Надю піти до Тасі, попередити її, щоб береглась, і від тебе подзвонити.
— Дзвони, Надя піде, не турбуйся. Дзвони! Миколу зразу ж з'єднали із слідчим, і він розповів,
кого бачив у саду. Проте слідчому було цього мало, і він просив Миколу зайти самому.
— Бачите, — сказав Микола, кладучи на важіль трубку,— добре зробив, що до вас зайшов. Хто знає, як довго мене затримає слідчий, а за той час що може скоїтись з Тасею?
— Нічого з нею не трапиться,— заспокоїв Владик.— Зоя Іванівна на таку акцію не здатна. Ця міщанка любить перш за все себе і ризикувати своею волею і добробутом не буде.
— А коли вона справді ненормальна? Коли у неї ота idée fixe? Все може бути. Ти б бачив, яка вона!
— Не турбуйся, біжи туди.
У слідчого Микола пробув зо дві години. Він розповів йому все, слідчий акуратно записав. Не хотів лише говорити про свій зв'язок з Зоєю Іванівною, зберігаючи в ній жінку, але слідчий нагадав про неї сам.
— Чому ви умовчали про ваші взаємини з громадянкою Горьованою? — спитав слідчий незадоволено.
Така обізнаність слідчого спантеличила і злякала. Микола густо почервонів і на прямо поставлене питання не знав що й відповісти.
— Чого ж ви нічого не сказали про Зою Іванівну? — повторив слідчий питання.
Він відвернувся і запалив цигарку, щоб дати час заспокоїтись. Він бачив, яке враження зробила на Миколу обізнаність з його інтимними справами.
— Чому ж мовчите? — спитав третій раз слідчий. Микола стрепенувся.
— Ви, мабуть, розумієте, що порядний чоловік не буде розповідати про жінку, з якою був у близьких стосунках, тим більше, коли вона заміжня.
— Мене ці близькі стосунки не обходять,— обірвав досить неввічливо слідчий.— Мене цікавлять її зв'язки з автокефалістами.
Питання було кардинальне. Тепер стало ясно, чому слідчий цікавиться ним самим.
— Звідки ж я можу про це знати? — здвигнув плечима Микола.— Я з ними не маю нічого спільного.
— Вона не говорила з вами про це ніколи?
— Говорила, що ніби через те, що я її покинув, пішла шукати "віддушини" в церкві.
— Чому ж саме в автокефальній? Вона росіянка.
— Тому, говорила вона, що там гарний хор. Слідчий нервово постукав торцем олівця по столі.
Йому не сподобалась відповідь.
— Вас вона запрошувала в церкву? — спитав знов. Микола сказав, що запрошувала послухати хор, більше ні про що не було мови.
Підписавши протокол, який зачитав слідчий, Микола почав спускатись вниз по сходах. Ішов з важкими думками. Який жах! І все це наробила дурна істерична баба. Обплутала, як дурника, і виставила на загальне посміховисько і вічні муки.
Микола пригадав Нечая, і холодний піт виступив на чолі. Хіба Нечай не міг чогось наговорити!
Проходячи коридором, він побачив раптом, як з якоїсь кімнати вийшла жіноча постать і почала підніматись угору по східцях. Лиця жінки не бачив, бо в коридорі тьмяно горіло світло, але по фігурі майже точно пізнав Зою Іванівну.
"І вона тут!" — жахнувся. І ще тяжче стало на душі.
7
Усю ніч Гаєвський ходив по своєму кабінету, навіть не роздягаючись. Не пробував лягати, бо знав, що не засне, а лежати на одному місці і не спати — гірше, ніж ходити по хаті. Сон відібрали події вчорашнього дня, зокрема візит у слідчого: "Що той слідчий тепер думає про мене? — міркував Микола.— Якщо Зоя Іванівна замішана в якійсь антирадянській організації, то його законно можуть запідозрити в співучасті, адже він був з нею в близьких, інтимних стосунках!"
Миколу охоплював жах, якого він ніколи не відчував. Не втрати волі жахався він, бо сто разів страшніше виявитися ворогом в очах тисяч читачів, знайомих і друзів, в очах тих шахтарів, з якими працював і які вважали його за свого, тих студентів, що приймали його в своєму університеті як рідного, товаришів-письменни-ків, художників, що вірили йому, батьків і рідних в Галичині, які звідтам дивились на нього, покладали великі надії як на представника свого роду на оновленій радянській землі, який, на їх думку, мав внести і свою частку в їхнє визволення з-під ярма пілсудчини,— і раптом його запідозрили в зраді ідеї, за яку він горів і боровся своїм пером! Чим довести, що це не так? Хто знає, що сьогодні наговорила та божевільна, адже вона погрожувала помститись. А що скаже Нечай, коли його впіймають? Адже він може сказати, що йому прийде на язик. Він напевне пам'ятав, як його Микола викинув колись за двері своєї хати. Що ж робити? Куди податись, хто порадить?..