— Охололи?
— Не охолов, часу не було. П'єсу писав, потім у Донбас їздив, знов треба було засісти до упорядкування матеріалів. Словом, Надю, я вже пояснював вам, не хочеться повторюватись. До речі, в Донбасі почув я гарну приказку, що стосується питання, яке ви ласкаво порушили. Виглядає воно так: "Хто до тридцяти не жонатий, до сорока не багатий, той кругом дурень".
— Як це підходить до вас! — сплеснула руками Надя.
Владик значуще глянув на дружину. Микола помітив.
— Правильно,— погодився з Надею Микола.— Половину цієї глибокої мудрості, чи завдання, я перевиконав. Залишається друга.
— Тепер я певна, що й цю освоїте.
— Можливо.
— А все-таки, без жартів, що ви думаєте робити з Тасею? — спитала Надя, дивлячись Миколі в очі.
— Як це розуміти?
— Не чекайте окремих пояснень, розумієте добре. Ви любите її?
— Люблю,— сказав, подумавши, Микола.
— Якщо б по-справжньЬму любили, не тягнули б так.
— Люблю по-справжньому.
— Чому ж відкладаєте? Чому угнете? — обурилась жінка.— Чекаєте, щоб і її вам вйхогіилй з-перед носа?
Останні слова Наді глибоко запали в серце. Чи й справді він має ще раз випустити з рук своє щастя? Згадка про Т?іїсу Сергіївну обдала його серце теплом, і він відразу відчув бильну тугу, що межує з розпачем. Йому видалось раптом, що її вже нема, що хтось справді вихопив і вже не буде рятунку.
Таїса Сергіївна не дівчинка, а розумна жінка. Він не хоче признатись собі, що наче побоюється її, і це датується днем першого їх знайомства. Йому видалось ще тоді, що вона переважає його практичністю, пристосованістю до життя, стійкістю. Боязнь дістати одкоша тримає його на певній віддалі від неї.
Вийшов з дому Сміленьких у мінорному настрої, хоч входив туди бадьорий і веселий. Вертатись до хати не хотілось, почував, що працювати не зможе. Знав, що найкращим лікарем на всякі душевні негоди завжди була природа, головно ліс, що лікував його перші дитячі, а потім і юнацькі сердечні рани.
їхати до лісу було вже пізно, але парком ще можна пройтись. Якраз до зупинки підійшов трамвай. Микола сів у вагон. Тут тільки він збагнув, що давно не був у парку і взагалі давно не був на природі. А любив її в усіх відмінах, в усі пори року. Він умів однаково розчулюватись ніжним проліском і працьовитою мурашкою, нескладним колінцем пісні синички і красою березових кіс, обмитих дощовою водою.
Минувши при вході в парк півколо лавочок, на яких сиділи любителі подихати свіжим повітрям, пішов головною алеєю, прямуючи в глухі закутки, щоб почувати себе інтимніше з зеленим оточенням і щоб не зустрітись з кимсь із небажаних знайомих. Хотілось бути самому.
Йдучи, роздумував над розмовою у Сміленьких і особливо над фразою Наді про те, що йому хтось вихопить з-перед носа Таїсу. Дивно, що йому самому це ніколи не приходило на думку. Перш за все, він не мав ніяких підстав думати про неї як про свою наречену. Можливо, Надя говорила з н$ю, і коли б зробив крок для зближення, він увінчався б успіхом.
В кінці алеї, якою йшов, побачив на лавочці жінку з книжкою в руці.
"Як далеко забралась самітна жінка, і не боїться",— подумав ідучи. У ті часи бандитизм і злодійство не були ще викорінені дощенту. Ночами траплялись ще роздягання перехожих по темних вулицях, були випадки, що й у білий день злодії виривали з рук у жінок торбинки, а чоловікам портфелі. Відвага цієї жінки імпонувала, і йому забажалось побачити її зблизька. Він прискорив крок і мало не скрикнув від здивування і радості. На лавочці сиділа та, про яку думав, ідучи сюди,— Таїса Сергіївна.
— Неймовірне, неймовірне,— повторював у захопленні, підходячи до неї.— Яке добре божество привело вас сюди? Коли б ви знали, що думав я, ідучи цією алеєю!
— Що ж таке ви думали? — спитала молода жінка, простягаючи руку для привітання.
Вона була не менше вражена несподіваною зустріччю, ніж Микола. Вона, правда, не показала цього, але рум'янця не могла приховати.— Сідайте,— попросила, показуючи місце поруч себе.
Микола сів.
— Так про що думали, розповідайте!
— Про вас, Таїсо Сергіївно, про вас.
— Що ж, спасибі, що подумали,— сказала досить байдуже.— Звідки ви тут узялись? На побачення прийшли?
— На побачення, про яке тільки міг мріяти,— сказав захоплено Микола,— але йшов я сюди не з цим.
— З чим же?
Микола не сказав усього, що з ним було сьогодні. Не хотів псувати настрій собі і жінці, оповів тільки, що вертався від Сміленьких, де була мова також про неї, заїхав сюди, щоб помріяти, подумати на самоті.
— І я перешкодила? — спитала Тася.
— Ви втілення моєї мрії, як же ви можете перешкодити?
Таїса Сергіївна споважніла.
— Ви все це говорите для того, щоб щось говорити? — спитала.
Микола зніяковів.
— Недобре це, Таїсо Сергіївно.
— Що саме?
— Оте недовір'я. Невже ви сумніваєтесь у щирості моїх слів? — спитав він з жалем у голосі.
— Сумніваюсь, — сказала твердо жінка.— Сумніваюсь і маю всі підстави сумніватись. Ви говорили приблизно так у перші дні нашого знайомства. Були там слова про захоплення, мрії, і раптом цілий рік вас йе видно і не чути... Минає рік, знову випадкова зустріч і такі ж гарячі слова. Так що ж, все це серйозно?
Микола мовчав, захоплено дивився на прекрасні, сповнені смутком очі молодої жінки. В її словах тремтіли нотки жалю, і жаль її був законний, і слова сумніву щирі. На своє зневажливе цілорічне мовчання він не міг знайти достатніх переконливих пояснень.
— Чого ж мовчите? — спитала знов.
— Не знаю, що вам відповісти,— здобувся, нарешті, Микола,— І тоді було серйозно, і зараз так само, Таїсо Сергіївно. Я закохався в вас в день нашого знайомства, але не відважився тоді сказати вам про це. Ви могли б посміятися з мене. Я вже не хлопчик. Тоді, як ми познайомились, я даремно шукав на вашому обличчі відповіді, яке враження справила на вас моя особа. Я не знайшов і сліду. Я замкнувся в собі і вирішив забути вас. Одначе це мені не вдалось. Про свої почуття я заговорив з Надею.
— Простіше було б поговорити зі мною,— усміхнулась Таїса Сергіївна.— Навіщо вам були посередники?
— Не знаю. Боявся вас.
— От здорово! Ніяк не думала, що вселяю страх у чоловіків.
Вона мимоволі поправила на собі складки елегантного сірого жакета, що облягав її струнку постать.