По той бік сіней була друга, більша кімната, куди дівчинці заборонялось заходити. Там була батькова корчма. Та Зоя і не поривалась туди и заглядати. Бачила не раз з порога своєї кімнати, коли в сусідню відчинялись двері, що там завжди накурено, завжди гамірно, іноді вилітали звідти п'яні пісні, звуки гармошки, а дуже часто й крики.
Через двері в ту кімнату маленька Зоя бачила свого батька — невеличкого з кирпатим носом чоловічка, який стояв завжди за прилавком і відпускав відвідувачам різні напої.
Мати говорила Зої, що батько торгує. Дівчина добре не розуміла, що це значить, але звикла до цього слова, бо чула його вдома часто.
Батька вона бачила рідко. Він зранку поспішав у корчму, а вертався, коли Зоя вже спала. Походив із бідної селянської родини. Повернувшись з армії, де прослужив кілька років понадстроково, приніс невеличкі гроші, одружився з некрасивою, але досить заможною дівкою, взяв за нею новий будинок зі шматком городу і зайнявся корчмарством.
За кілька років шинкарства розбагатів, але за той час встигла розпиячитись його жінка. Сам не пив, зате жінка пила, і з кожним роком все більше.
Зоя народилась тоді, коли у подружжя взагалі вже не було надії на дитину. Проте одиначку не балували, і росла вона, як билина в полі. Батько любив її по-своєму, але не мав часу нею займатись; мати була байдужа до дочки, ставилась наче до чужої, можливо, тому, що дуже часто була п'яна.
З раннього дитинства Зоя бачила бруд, пияцтво, хуліганство, розпусту. Чула лайку в усіх її огидних варіантах, слухала сороміцьких пісень. Вона незлюбила своїх батьків і дім, мріяла про те, щоб з нього вирватись. Після закінчення сільської школи і деякої приватної підготовки її віддали до гімназії в губернське місто. Це було на руку матері, бо Зоя, підростаючи, щораз частіше і різкіше дорікала їй пияцтвом.
За сім років перебування в гімназії Зоя і чотирьох канікул не відбула вдома — все їздила то кудись на екскурсію, то до подруг. Інколи це були поміщицькі дочки, де вона й нахапалась панських манер і невластивих їй, селянській дівчині, панських смаків.
З кожним роком вона гарнішала, мужніла, і на сьомий рік навчання в гімназії з неотесаного обрубка зробилась принадною дівчиною. Вона не була красунею, але про неї говорили як про цікаву, гарненьку.
Та гімназію не вдалось закінчити. У сьомому класі її захопила війна 1914 року. Війна покликала в діючу армію хлопця, що останнього року залицявся до неї: це був брат її подруги, син багатого купця, студент медичного факультету Саша Бобров.
Зої здавалось, що не переживе розлуки. І вона подалась за ним, тим більше, що зголосилась в діючу армію і сестра Боброва Люся. Обидві вони записались в школу медсестер, яку тоді наспіх було відкрито в місті, закінчили її, і на фронт.
Проте Зої не довелось зустрітись з коханим — він загинув у перших боях під Перемишлем, і вона залишилась безутішною неофіціальною вдовою, бо справді вже була його жінкою. "Таємниця" була відома Люсі, якій Зоя, в приступі відвертості, призналась, а від Люсі про це дізнались його батьки, що їх прикро вразило, бо Для сина вони хотіли іншої жінки. Та по смерті Олександра все було байдуже.
Одначе це мало значення для самої Зої. При нових знайомствах з чоловіками вона видавала себе за вдову офіцера. їй співчували, але кожен з них був готовий "потішити" молоду вдовичку.
Закінчилась війна, і Зоя Іванівна з георгіївським хрестом IV ступеня вернулась додому.
Батька застала в жалюгідному стані. Мати спилась вкрай.
Побачивши дочку, мати заплакала п'яними сльозами і тут же випросила у неї грошей на горілку, яку сама й випила.
Батько з журби, бо жінка стала непотребом, сильно постарів і занеміг. Зоя, зрозумівши, що життя вдома йе буде, покинула батьківський дім на довгий час.
В місті Курську вона влаштувалась медичною сестрою в лікарні. Цього ж року вийшла заміж за молодого Ьфіцера, з яким випадково познайомилась. Він одужував Бід ран, одержаних в одній з останніх сутичок з німцями. Зоя Іванівна намагалась усіма силами його підняти.
За час одужання вони зблизились, а при його виході з лікарні одружились з усіма обрядами в церкві.
Недовго тривало щастя молодих. Настала Жовтнева революція, і з нею людський світ розколовся на кілька таборів, між якими почалась нова, ще запекліша боротьба. Чоловік Зої вибрав табір білих. В одному бою потрапив у полон до червоних і був розстріляний. Зоя Іванівна залишилась знов удовою. Це був найчорніший етап в її житті. Країну терзав голод. Позбавлена праці в шпиталі як дружина білого офіцера, Зоя Іванівна залишилась без засобів до існування, голодувала. Змушена була вернутись в рідне село. Матері вже не застала, батько старцював.
— їсти у нас нема чого,— сказав він дочці замість привітання.
— Пропили все! — з докором відрубала дочка.
— Пропивали своє,— буркнув батько.
Між батьком і дочкою загострились відносини зразу, з появою Зої на порозі дому. Тоді вона кинула в куток своє немудре майно, що вкладалось в одному чемодані, і пішла розшукувати знайомих. Від батька довідалась, що в школі все ще той самий учитель, який порадив віддати її до гімназії. Пішла до нього. Учитель мав дві дочки, її ровесниці. Зою зустріли добре, обіцяли влаштувати в сільській амбулаторії фельдшерицею. Від подруг довідалась, що її мати останнім часом дуже пила, довела до банкротства свого чоловіка, а одного разу, під час метелиці, вийшла з хати на вулицю, заблудила, шукаючи дорогу, забрела на цвинтар, упала між могил та там і замерзла. Знайшли її аж на третій день.
Батько не сказав про це дочці, видно, боляче було згадувати ту сумнуісторію.
Праця в сільській амбулаторії, що містилась в пустій кімнаті сільської хати, без усяких вигод, без достатньої кількості медикаментів і потрібного інструменту, не могла задовольнити жінку, що звикла до міського життя, що зазнала, хоч і ненадовго, деякої розкоші. Але треба було миритись, бо праця давала хоч часткове матеріальне забезпечення їй і батькові, якого взяла на своє утримання.
Звичайними пацієнтами Зої Іванівни були старі бабусі, які в ліках шукали рятунку від голоду, діди, основною хворобою яких була старість. Були й діти. їх, брудних, немитих, за руки приводили матері. Загалом народ