— Пішли, хлопці, по інструмент,— промовив ласкаво, як добрий батько, хоч сам не виглядав набагато старшим від молодиків своєї бригади. В інструментальній усе було приготовлено для роботи. Це теж постарався дбайливий Арсен Іванович. Кожен з членів бригади знав, що йому брати, тільки Гаєвський не знав і тому чекав, аж поки усі порозбирають — хто обушок, хто лопату, хто бур і молот. Один шахтар узяв відбійний молоток. Микола побачив його вперше в житті і тільки догадався, що саме це й є інструмент, про який читав уже в газеті як про новий вид техніки у вугле-добуванні. Шахтар, що взяв цей молоток, був невисокого росту, кремезний і віком, мабуть, найстарший з усієї компанії, навіть старший від бригадира. З того, як він поводився в роздягальні і в інструментальній, спокійно, статечно, розміреними рухами, виглядало, що це досвідчений робітник, лкий немало літ попрацював під землею. Микола чув, що хлопці називали його дядею Васею, а бригадир величав Василем Петровичем. Прізвище його було Горлиця, і він чомусь червонів, коли його кликали по прізвищу або коли сам називав себе. На горлицю він таки мало скидався, хіба що характером — м'яким, добродушним. Узявши на плече досить важкий інструмент, вийшов із кімнати, уступаючи іншим місце при віконечку. Микола провів його очима.
— Колись і ви на такому попрацюєте,— промовив бригадир, натякаючи на молоток.— А зараз підберіть собі кувалду з короткою ручкою, відповідно до своєї сили. Тут багато, різної ваги. Візьміть пару бурів, обушок і трійку зубків. Більше вам на перший раз не знадобиться. Ми почнемо з вами від ручного способу добування вугілля, яким сотню літ до нас добували наші батьки, діди і прадіди. Вам це буде корисно.
Одержавши рудникові лампи і вислухавши попередження, що курити в шахті не можна, бригада спустилась у підземелля. Цього разу спускатись було не так страшно, як першого разу, і рудниковий двір, у якому зупинилась кліть, не видався таким похмурим.
Дійшовши до вибою, бригада розійшлась на свої робочі місця, а новака бригадир поставив перед невеликою вугільною стіною і сказав:
— Тут будете працювати. Сідайте поки що, зігнутому важко стояти, я обійду всі робочі місця і зайду до вас, це буде скоро, не знудитесь.
Бригадир пішов, і Микола залишився сам. Йому зробилось не по собі. Пригнічувала ця особлива, могильно мертва тиша. Буває відносна тиша в природі — в степу, в лісі, іноді перед бурею, а буває ранками, вечорами і в літні погідні дні,, але та інакша, жива, а тут, у шахті, понура, мертва. Недарма народ створив слова "мертва тиша", можливо, що творцями їх були якраз шахтарі, бо ніде так не пасує ця назва, як до шахти. її не оживляє далекий стук, що вчувається час від часу, ні шум такого ж мертвого підземного потоку, навпаки, вони підкреслюють тишу. У Гаєвського з'явилось враження, що він у могилі похований живцем, а далекий стук — це удари грудок землі по дерев'яній домовині. Це тривало, зрештою, недовго, одну коротку мить, бо скоро поблизу пролунав ритмічний стукіт відбійного молотка, і той хвилевий страх і сум зникли. Прийшов Арсен Іванович.
— Не знудились чекати? Зараз ми візьмемось до праці.
Він ліг на землю і показав, як підбиратись під пласт обушком. Внизу пласта, що зветься підошвою, є невеличкий прошарок сажі, заледве кілька сантиметрів. Цю сажу треба зубком відбити і відгребти. Заглиблюються від пласта звичайно на довжину обушка, вздовж того відрізка лави, який задано в норму. Сюди входить цілий комплекс робіт. Як лише сажу вигорнено, треба в пласті, що стоїть прямовисною стіною, продовбати кілька шпурів. Робота проста, але не зовсім легка. Півметровий сталевий бур прикладається загостреним кінцем до одної точки в пласті і кувалдою ударяється по тупому кінці. Маніпуляція така ж, як при забиванні цвяха в стіну, з тою різницею, що бур треба після кожного удару кувалди повертати в усі боки, щоб розробити отвір і щоб бур легко входив у нього. Такий процес роботи можна бачити і на поверхні — бурами користуються електромонтери.
Буріння шпурів зайняло більше ніж півзміни, і парубок ледве справився з роботою. Руки* від незвички боліли неймовірно. Але він не хотів відставати від бригади, бо відпали відбуваються рівночасно. І дійсно, не відстав, бо коли прийшов запальник, то його шпури були готові. Запальник навіть похвалив роботу, патрони входили в отвори легко, і Микола був так задоволений з похвали, що забув біль рук.
Другий день праці пішов легше, третій — ще легше, а через тиждень Гаєвський відмовився від учнівської норми, яку, фактично, щодня перевиконував. В кінці другого тижня навчився закріпляти за собою вибій і став рядовим робітником. Свідомість цього наповнювала його гордістю. Він тішився своєю відвагою, що не
побоявся кинути затишний кабінет для шахти. Хто ще з його товаришів пера на таке здатний? Додому вертався сильним, задоволеним. Де ділись понурі думки. Забулась і Зоя Іванівна. Спав богатирським сном і на брак апетиту не міг поскаржитись. Товариші по роботі по деякому часі довідались, хто він і що. Довго заховати інкогніто не вдалось та й не було потреби. Пізнали його люди, і він сам признався. Дивувались, що проміняв перо на обушок, і будували найдивачніші з цього приводу припущення. Були й такі, що радили перевірити, чи він, бува, не шпигун. Ходили навіть до помешкання Вавиленків, допитувались, перестерігали. Гаєвський не знав про це і не думав. Йому не говорили, щоб не образити. Одного разу, під час відпалів, коли шахтарі відпочивають після виснажливого буріння шпурів, чекаючи, поки не провітрять забоїв, до Миколи підсів Горлиця. Заговорили про відбійний молоток, про те, наскільки швидше і легше ним працювати, про техніку його роботи. Горлиця відповідав на питання, але не те його цікавило, і він повернув мову у потрібне йому річище.
— Навіщо вам ця техніка? — спитав він з усією прямотою.— Письменник ви, книжки всякі пишете, поезію і тому подібне, і от покинули все: місто, добру квартиру, спокійне місце за столом — і разом з нами, простими шахтарями, сидите оце на дні мокрої шахти і нюхаєте дим відпалів. До чого це вам? Професія шахтаря важка, незавидна. Ви мені звиніть, будь ласка, може, я не так що сказав, але цікаво б почути правду, ви звиніть, прошу.