Вона рішуче встає з ліжка, на якому досі сиділа, і робить рух, неначе збирається до відходу.
Микола затримує її рукою.
— Не треба істерики, — каже він спокійно.— Обдумаймо наше становище. Це ж не жарти. Мова йде про ціле життя. Я досі навіть не задавав собі питання, чи люблю тебе, а що ж варте подружжя без любові?
— Бідненький, не мав часу подумати, чи любить,— не витерпіла Зоя Іванівна.
— Маєш рацію, не мав часу, а коли б і подумав, то вийпшз б не на твою користь.
— Проте пестив мене, цілував і жив зі мною?!
— Не перечу, але ініціатором цього "життя", як ти це називаєш, була ти, а не я. Одначе пізно про це, питання поставлено руба. Ти знаходиш єдиний вихід із становища в одруженні зі мною, я ж уважаю цей зв'язок неможливим при жодних умовах.
— Що?
— При жодних умовах, повторюю!
Він уявив раптом, що ця заплакана жінка ввійде на все життя в його дім як його законна дружина, і сама ця думка проймає його жахом.
— Ні,— кричить він.— Ні! Нізащо! Іди звідси! Не люблю тебе! Я ні в чому не винен перед тобою. Ти прийшла сюди проти моєї волі, силоміць і протягом року, мов той черв'як, підточувала моє життя. Не хочу тебе!
— Тепер, у такий важкий для мене час, гониш? — спитала напрочуд спокійно Зоя.
Микола глянув на жінку. На нього дивилась з блідого лиця пара холодних сірих очей.
— Ти знала, що такий час колись настане,— промовив уже тихше Микола.— Ти все передбачила, але не до кінця. А я закінчу. Іди! Розійдемось, як друзі, коли це тобі бажано,
— Друзі з тобою?
— Так, зі мною, якщо це тобі бажано, я підкреслив. Напрошуватись тобі в друзі не буду.
— І це твоє останнє слово? — спитала Зоя Іванівна, кусаючи губи.
— Останнє. Іди!
Зоя Іванівна встала, витерла сухі очі і заховала хустинку в сумочку. Вона почекала ще хвилину, думаючи, що, може, Микола змінить думку, але він мовчав.
— Добре,— прошипіла.— Піду. В моїй смерті будеш винен ти! Кривавою плямою ляжу на твоїй совісті, і ти її ніколи не змиєш.
— Добре, добре. Хоч і дуже патетично сказано, та не страшно. Нічого ти собі не зробиш, не пізніше як через місяць знайдеш новий об'єкт страсті.
— Хам!
— О, це тобі властиве, лаятись умієш, Іди вже, набридло.
— Набридло? Це тобі так не минеться, запам'ятай! Запам'ятай! — повторила багатозначно і з тими словами рушила до порога.
Як тільки за нею з грюкотом зачинились двері, Микола мішком повалився на ліжко. Напружені весь час нерви здали, і все тіло обм'якло, обезвладніло.
"Коли б хто з друзів зайшов,— подумав.— Так треба зараз дружнього слова, поради".
Полежав кілька хвилин, почав заспокоюватись. В ухах ще бриніли останні слова Зої Іванівни, але не залишали вже ніякого враження.
Минуло з півгодини. Микола встав, розгорнув газету і почав читати, коли раптом затупотіли чиїсь швидкі кроки під вікном. Парубкові забилось серце. "Невже вона вертається?" Кроки зупинились в коридорі. Почулось черкання сірника. "Значить, не Зоя,— відлягло від серця.— Але хто?" Нарешті стук у його двері. Микола запрошує, і на порозі з'являється блідий, розхристаний Андрій Михайлович Горьований—чоловік Зої Іванівни. "Дедалі то важче", — подумав Микола, підводячись з місця і не спускаючи очей з прибулого. Судячи з оповідань Зої Іванівни, він міг прийти далеко не з мирними намірами. Але чоловік неначе закам'янів на порозі. Спазми здавили йому горло, і він не міг видобути з себе слова, руки дрижали, в очах тремтіли сльози.
— Заходьте,— попросив Микола,— сідайте. Ви, бачу, схвильовані.
— Це все ви, ви! — випалив нарешті.
Чоловік повалився на стілець і, схиливши голову на стіл, заплакав. Ідучи сюди, він усю дорогу укладав, що і як буде говорити: він думкою соромив спокусника, проклинав і вимагав сатисфакції, а прийшов до нього і скис.
Миколі жаль стало людини. Він зрозумів, яке горе заподіяв цьому порядному чоловікові. Коли Зоя приходила до нього, він не задумувався над тим, що робить комусь кривду, а зараз побачив це з найбільшою ясністю.
— Заспокойтесь,— промовив Микола, намагаючись надати своїм словам найбільшої переконливості,— не я, ви помиляєтесь. Не я.
— Як не ви? — зірвався зі стільця чоловік.— Ви ж хочете женитись з моєю шлюбною жінкою. Як не ви?
Миколі почало відлягати від серця. Чоловік Зої Іванівни боїться тільки цієї крайності.
— Не хочу і ніколи не хотів,— сказав він. Горьований витріщив очі і сів.
— Як же так? — спитав.— Вона ж сама сказала.
Микола заперечливо похитав головою.
— Вона вас обманула. . — Для чого?
— Не знаю.
На. лиці гостя малювалось здивування, крізь яке проглянули, проблиски радості. Очі, недавно заволоже-ні сльозами, заблищали, неначе в них хтось засвітив світло, і голос із понурого, переривистого зробився звучним, ясним.
Микола досі ніколи не мав нагоди говорити з ним по службі, ніколи не зустрічався просто, ніколи не бачив його зблизька. Зараз переконався, що це людина як людина, нічого нема в ньому такого, що б відштовхувало, з лиця непоганий. Чому він не подобався своїй жінці — це вже її справа, а йому хотілось потішити цього чоловіка, обов'язково потішити, заспокоїти, зробити так, щоб взаємини його з жінкою надалі стали терпимими, якщо не нормальними. І він вирішив не сказати йому правди. Бувають випадки, коли така правда може мати фатальні наслідки. Таку неправду застосовують дуже часто лікарі, а перед ним сиділа психічно розстроєна людина, яка чекала від нього порятунку, і він вирішив дати його у формі спасенної неправди.
— Скажіть, будь ласка,—— почав гість уже спокійніше,— чого вона хотіла від вас?
Микола подумав одну мить, що на це сказати. Заперечити, що вона ходила, неможливо, треба було це визнати; і він сказав:
— Заходила ваша дружина дуже рідко і звичайно випадково.
— Чого?
— Спитайте її.
— Дозвольте, вона... ви її...
Він знову захвилювався, не можучи чи боячись назвати страшне для нього слово.
— Ви її любили? Адже так?
"— Ніколи,— промовив спокійно Микола. — Ні на одну хвилину.
— Та що ж це значить? — спитав тепер уже цілком збентежений чоловік Зої Іванівни.— Що ж це значить?
— Що саме? — спитав тим самим роблено спокійним тоном Микола.
— Вона сказала, що ви жили з нею, що ви любили її, просили, щоб вона вийшла заміж за вас.