— Чому досі не говорили про це? — спитав глухо, наче не своїм голосом.
Марія Василівна не зрозуміла, чого він хоче.
— Чому не говорили про те, що у Саші є жених? — пояснив не зовсім ввічливо.
Стара замахала руками, щоб він говорив тихше, злякалась, що як почує Саша, то їй за "жениха" дістанеться.
— Це ще було задовго до вашої появи у нас,— сказала вона півголосом, щоб не дійшло до вух дівчини.— Вони знались від маленьких, разом у школі вчились, і всі на них дивились як на майбутню пару наречених. Потім Володя пішов на війну...
— Про це я знаю,— перебив досить грубо Микола.— Скажіть правду, Саша любила його?
В ньому говорила неприборкана ревність, отруйне джерело мук, з якого людина свідомо п'є отруйну воду, знаючи, що вона викличе все нові муки.
Тон Миколин образив стару. Лице її спохмурніло, сиві брови збіглися докупи, в очах блиснули вогники, мов два останні вуглики в багатті, що догасає.
— Не можу я говорити за неї, — сказала з гідністю.— її спитайте,— сказала по хвилині, вуглики вкрились попелом і згасли. її серце зм'якло, любов до рідної дівчини взяла гору над особистою образою, і вона додала:
— Мені здається,— промовила тихо,— що до вас вона нікого не любила. А що любить вас і любить щиро, першою любов'ю, можу сказати з певністю.
Слова доброї жінки пом'якшили настрій юнака, та не зовсім. Отруйний черв'як впився в серце, і воно нило від болю. Треба було до кінця з'ясувати справу, і то зараз, негайно. Попросив Марію Василівну, щоб покликала Сашу, і пішов її чекати в своїй кімнаті. Прийшла за кілька хвилин бліда, страждаюча. Стала в кутку чужа, несмілива. Що ж сталося? Микола взяв себе в руки. Навіщо була потрібна ця сцена?
— Сідай, Сашенько,— попросив якомога лагідно,— чого, мов сирота, коло порога стала? Чи провинилась чим проти мене?
Дівчина впала хлопцеві на груди і залилась новим потоком сліз.
— Нічим я не провинилась, нічим,— пролепетала крізь сльози.— Тебе одного люблю, тебе...
Микола посадив дівчину біля себе і почав хусточкою витирати їй сльози.
— Не плач, рідна,— попросив ніжно,— розкажи краще, хто той Іщенко, що він за людина і яке його відношення до тебе?
Саша поволі розповіла все те, про що він довідався від Марії Василівни.
— Хто з нас не б}'в закоханий, маючи тринадцять-чотирнадцять літ від народження. Мені імпонувало, що за мною походжає хлопець. Мені заздрили дівчата, і це мене тішило, але, приходячи додому, я забувала про свого кавалера. Щодалі він почав мені набридати, а перед від'їздом в армію зовсім набрид, і я раділа, що надійшла природна розлука.
В словах дівчини було стільки щирості, стільки правди, і сама вона була зараз така бідна, що не могла не викликати жалю і вже, безперечно, ніяких сумнівів щодо правдивості її слів.
— Чого ж ти плакала? — спитав Микола.— Що він тобі говорив?
— Сказав, що за мене двічі кров пролив, а я його забула.
— За тебе кров пролив?
— Так він сказав.
— I того плакала?
— Не тільки того.
— Так що ще говорив? Саша зам'ялась,
— Договорюй, Сашенько,— просив Микола. Дівчина підняла на нього мокрі від сліз очі. Вона
наче хотіла просвердлити ними його душу, відшукати в ній ліки на той сумнів, що посіяв Іщенко.
— Він сказав, що ти ворог, і тому я плакала.
— Значить, ти повірила? — спитав холодно, з обуренням Микола.
— Ні, я не повірила,— жваво заперечила дівчина.
— Чого ж плакала?
— Я плакала з безсилої злості. Я хотіла його вдарити. Він ображав тебе, він сказав, що ти австріяк, і він з такими, як ти, воював, і такі, як ти, його поранили.
Микола усміхнувся.
— Дурень він, той твій Іщенко,— махнув він ру кою.— Я думав, що щось серйозне. Ніколи він з авст-ріяками не воював, це вже збрехав, або в політиці та історичних фактах ніяк не розбирається. Будучи в галицькій армії, я ніколи з більшовиками не воював і ніколи за всю війну нікого не поранив.
Після цієї розмови наступило щасливе примирення, і знов потекли для молодих щасливі дні, лише зрідка затьмарювані згадками про Іщенка, що так непотрібно з'явився на їх дорозі. До речі, після розмови з Сашенькою, що завдала була стільки страждань бідній дівчині, Іщенко зник з Харкова. Куди поїхав, де пропадав, ніхто не знав, і скоро знов про нього забули. А тим часом минула осінь, зима, і знов настали весняні дні. Настали вони якось несподівано, раптом, одної ночі потягнуло теплим вітром з півдня, і на ранок снігу не стало. Швидко просихали мокрі ще ранками дахи, дерева, з кожним днем щораз вище підбивалось сонце, розганяючи холодні тіні в глухих провулках міста, щодня з'являлось більше молодої ніжної зелені на деревах і кущах, зі сходом сонця виспівували шпаки в садах, горланили півні, безсилі дочекатись ранку. Весна тривожила, не давала спати. Тільки в серцях наших друзів не стало радості. Щораз частіше сумувала Сашенька.
Микола почав помічати останнім часом, що відношення до нього Сашиної матері, а особливо тітки ставало холоднішим. Не раз вони зводили мову до того, що Миколі треба женитись. Це не говорилось прямо, але й натяки чомусь були неприємні. В них він вчував елементи насильства над собою. Справді, чого підганяють? Він веде себе порядно по відношенню до Сашеньки, любить її, але ж багато ще речей стоїть на перешкоді до одруження. Одружиться — підуть діти, а тоді нові турботи, з вищою освітою доведеться розпрощатись. А хотілось її мати доконче, хотілось доказати тим, що в Польщі, що він на Радянській Україні здобув її. Та й робота нестійка, непевна і нецікава. Що таке агент лабораторії, яку можуть закрити кожного дня? Він про це говорив Саші, і вона по своїй дівочій скромності не перечила, але, що діялось в її серденьку, Микола не знав. Вона оправдувала його перед матір'ю, коли заходила про це розмова, але не переконувала.
— Доки ж чекати? Доки не закінчить вищої освіти? Таж ти посивієш до того часу,— бурчала Марія Василівна.— І нема гарантії, що за такий довгий час не розлюбить! Знаю я тих підлих мужчин!
Марія Василівна не могла пробачити зраду свого милого, що сорок років тому залицявся до неї, обіцяв женитися, але покинув і навіки залишив її старою дівою.
— Микола не такий,— боронила свого милого Сашенька.