— Михайла пускаєте?
— Він вернеться, нікуди не дінеться. Ви думаєте, ті втечуть далеко? Нікуди вони не втечуть. Хай їде! Піду зготую сніданок.
Вона вийшла з кімнати, і хлопці почали одягатись.
— їдеш з ними? — спитав Михайло, заглядаючи Миколі в очі.
— З ким це "з ними"?
— Ну, з Кубраками,— збентежився Михайло.
— Що ж, поїду, мабуть,— сказав Микола.— Я нічого не втрачаю. Коли не можна вернутись зараз додому, то мені все одно, де мене доженуть москалі: тут чи на десять кілометрів далі.
Михайлова мати внесла сніданок, і хлопці, нашвидку умившись, сіли до столу. Вона стояла збоку і, склавши руки на животі, дивилась, як хлопці з апетитом їли. На стіл була подана спеціально для гостя засмажена качка. Сестри Михайла — кругловида, гарненька Поля і маленька Славка — сиділи на лавці, розглядаючи юнаків.
Надворі, коли вже хлопці, попрощавшись, вийшли, Микола, звертаючись до товариша, сказав:
— Я б саму матір з малолітніми дітьми не залишив заради дівчини.
Михайло почервонів і, не знаходячи кращої відповіді, сказав, що й Микола покинув свій дім і всю родину.
— Порівняв себе зі мною! Ти знаєш, коли і чого я пішов з дому, — промовив Микола.— Правда, я не повинен був слухати тих дурних закликів наших шановних австрійських патріотів, це раз, а по-друге, ти знаєш прекрасно, що я намагався повернутись, і знаєш, що з цього вийшло.
Михайло мовчав, насупившись, і хлопці мовчки дійшли до двору Кубраків. Тут уже всі були готові до походу, всі найнеобхідніші речі, як постіль, посуд, навантажені на два драбинясті вози, на яких в Галичині возять снопи з поля. На одному з них сиділа, мов величезна квочка в гнізді, попадя, а на другому — піп. Діти йшли за возами, кожне несло свій власний скарб само, не довіряючи нікому. Між дітьми панували цікаві стосунки. Таке, наприклад: один із хлопців, ровесник Миколи, уже починав парубочитись, отже, придбав собі зубну щіточку, дзеркальце, гребінець, кілька носовичків. Ці речі в домі Кубраків не були в пошані, і ніхто їх не вживав, за винятком згаданого Миколиного ровесника, Усе це "майно" він носив із собою в кишенях, бо якби де залишив, то хтось із молодших братів чи сестер безумовно вкрав би. Ще й таке: коли на плиті смажилось сало, а смажилось його звичайно багато, бо сім'я була велика, і коли мати відверталась від плити, — то діти, хто відважніший і бував на той час у кухні, набирав шкварок у свої кухлики і теж тримав у кишені, вживаючи їх потім як додаткову приправу до каші, поданої на обід. Дивна була сім'я. Для Миколи, вихованого в родині, де панувала любов і дружба, незрозумілі були стосунки в ній.
Микола побачив Михайла коло однієї з дівчат, заради якої той покинув матір, і пожалів його. Яблуко від яблуні, кажуть, далеко не відкотиться. Але в цій країні таке водилось, що мрією селянського хлопця, який вивчився в школі, було одружитися з поповою дочкою.
Дорога на захід була забита біженцями. Вони переночували недалеко від дороги і тепер посувались далі. Що діялося в душах цих нещасних?! Час від часу вони оглядались назад, на стовпи диму, з якими пішли в повітря їхні житла і майно.
Вози Кубраків посувалися уперед повільно — дорога була запруджена і рухатись швидше було неможливо. Вздовж неї догоряли вогнища, біля яких ночували і недавно готували їжу люди, що оце зараз йшли чорні, невмивані, сонні, піднімаючи хмару куряви.
— Господи, краще б уже куля вбила, ніж отак мучитись,— зітхне яка жінка. Інша втре сльозу, але йдуть і йдуть уперед, гнані панічним жахом.
Уже було за південь, як Кубраки в'їхали для перепочинку у велике попівське подвір'я в селі Брикулі. Увійшов туди й Микола. Він весь час плентався позаду сам. Михайло тримався дівчат, а йому не хотілося нікого; і дівчата, і хлопці були нецікаві, та й настрою не було. Він думав про батьків і уже який раз лаяв себе в думці, що пішов із дому, а до того ще й Михайло зробив йому незаслужений докір.
Микола увійшов у двір і збоку почав стежити за тим, як зустрічали непроханих гостей господарі. У дворі вже стояло кілька попівських просторих возів і якась коляска — отже, Кубраки були не тіерші тут сьогодні. Гостей вийшов зустрічати піп, а за ним через хвилину, поправ-ляючи волосся, появилась попадя. Це були вже старі люди. Піп, невеличкий, сухенький, майже цілком глухий, говорив тихо, а слухаючи, прикладав до вуха долоню трубкою. Попадя, трохи молодша, теж невисока, худорлява. Від якогось нервового тику вона безперестанку хитала головою.
Господарі й гості заговорили про війну, про чутки, які ходять у народі. Микола чув тільки крикливий голос Кубрачихи і здогадувався, що відповідав їй глухий піп. Попадя намагалась усміхатись, але це вдавалось їй важко. Для цієї пари стариків найбільшим страхіттям все-таки була не війна, а... гості.
— Ви нами, панство, не турбуйтесь,— пролепетала Кубрачиха.— Ми хвилиночку перепочинемо і далі їдемо, а їжа у нас своя.
Господарі зітхнули полегшено.
— Чому ж панство нікуди не їдуть? — спитала Кубрачиха.
Попадя махнула рукою,— куди, мовляв, їм, старим, рухатись? Та й не вірять вони, щоб було аж так зле.
Потім господарі повели старих Кубраків і частину їхніх дітей в кімнати, а Микола з Михайлом залишились надворі. Опинившись на самоті, пригадали, що вони дуже голодні.
— Я ж нічого в дорогу не взяв,— бідкався Михайло.— От дурень.
— Тебе вчили на уроках закону божого, що "самоуничижения паче гордості". Від того, що ти будеш охати чи ахати і називати себе дурнем, ніщо не зміниться,— умовляв Микола товариша.— Тут ми їсти не дістанемо, то ясно, і про це шкода думати. Таку галайстру нагодувати — штука нелегка, то й треба ж мати совість, щоб піти туди! Нам слід не гаючись іти в село і купити в якійсь хаті молока і хліба.
Миколі кортіло пожартувати з товариша, спитати, чому майбутня теща не запропонувала йому хоч крилечко курчати, бо він бачив учора, що курчат зарізано не менш десятка, та й наречена чомусь не згадала його при їжі, проте пожалів і залишив жарт до кращих часів.
Хлопці вийшли за ворота і почали розглядатись, куди йти. Попівський будинок стояв на горбку серед саду, в'їзд до нього був від самого шляху. Село ж лежало біля підніжжя горбка, в долинці. Вийшовши на середину шляху, який збирались перейти, хлопці побачили вдалині силуети якихось вершників. На австрійських кавалеристів вони не були схожі, бо австрійська кіннота мала високі коні, а в коней хвости, по формі, обрубані геть з ріпицями по самі тулуби, як у псів фокстер'єрів або бульдогів, а в цих коні були невисокі і з хвостами мало не по саму землю.