Вирішив податись до товариша, у якого ночував минулої ночі. У нього думав перебути, доки прийдуть росіяни, а там що буде, те й буде.
Спочатку ішов за юрмою біженців, випитуючи по дорозі, чому втікають, і довідувався, що більшість їх вигнали свої ж війська, пограбували їхні хати і потім спалили. Наслухавшись сумних вістей безпосередньо з уст біженців, звернув з дороги і пішов лісом, знайомими стежками. Уже вечоріло. Сонце опустилось низько, позолотило верхи і проглядало крізь стовбури дерев у різноліссі. Тут загалом було тихо, спокійно, як завжди в лагідний день, тільки з дороги, якою текли юрми людей і худоби, долітав понурий, зловісний шум голосів і гуркіт возів.
Микола пішов похнюпившись, коли раптом увагу його привернули до себе сліди кінських копит на стежці. З'явились вони оце зараз. Микола оглянувся — ззаду їх не було, отже, слід ішов від дороги збоку. Судячи з кількості слідів,— коней було троє. Не викликало сумніву, що коні військові і саме коні гусарів, яких Микола бачив уранці в місті.
"Певне, патруль",-— подумав хлопець, поступаючи тепер обережніше вперед. Зустрічатись в лісі один на один з гусарами не було в його плані, тим більше після
2*
35
недавньої пам'ятної пригоди з австрійським фельдфебелем. Пильно оглядаючись на всі боки, Микола пройшов ще з півкілометра, коли побачив на дереві недалеко від стежки якийсь білий предмет, на який вечірнє сонце кинуло якраз своє прощальне проміння. Микола задивився на цей дивний предмет і відчув раптом, що мороз пішов поза спиною і волосся піднялося вгору. На гілляці старої липи висів чоловік. Високий, худий, з довгим чорним волоссям, підстриженим у скобку, як у літніх галицьких селян, він чомусь видався Миколі знайомим. Не міг пригадати, звідки знає його. Чоловік був тільки у сорочці з домотканого сірого полотна і таких же полотняних штанях, з яких виглядали худі, засмаглі від сонця босі ноги. Вони майже досягали пальцями землі. В його довгу, худу, загорілу шию вп'ялась мотузка, і над зашморгом шия здулась. Руки були ззаду зв'язані. Першою думкою було врятувати людину. Він перерізав мотузку, але чоловік глухо повалився додолу. Він був мертвий. Тепер тільки Микола пригадав, звідки його знає. Це був той кривий, якого він уранці питав, куди і чого втікає. "За що ж його скарали?.. З ним була дівчинка,— пригадує юнак.— Де вона?"
її не довелось довго шукати. Лежала в кущах, за кільканадцять кроків від дерева, на якому повісили її батька. Лежала мертва, спотворена, збезчещена. На личко був накинутий батьків сіряк, на голих дитячих ногах чорніла засохла кров. По них лазили мурашки і великі зелені мухи.
Миколу охопив панічний жах. Не оглядаючись, він прожогом побіг у село. Михайла не застав удома. Товаришева мати сказала, що він у священика, отця Куб-рака, і не говорив навіть, коли вернеться додому.
— Сідайте, прошу, розташовуйтесь, відпочивайте, я Михайла покличу,— просила господиня.
Микола сів, але сказав, що відпочивати не має часу, і Михайла просив не викликати.
— Я передусім мушу піти до громадської канцелярії, до війта.
І розповів про те, що бачив у лісі.
— Тепер ви там нікого не застанете,— промовила Михайлова мати, втираючи сльози.— Кому тепер у голові чуже горе, коли свого досить?
~ А проте я піду знайду війта, розкажу, що бачив, треба ж поховати людей. Потім зайду до Кубраків, розкажу їм, там і Михайла побачу.
— Ідіть з богом, а до нас приходьте ночувати.
Микола подякував і пішов з хати.
8
Отець Харитон Кубрак, як на свій фах, був винятково освіченою людиною. Син священика, він, за сімейною традицією, змушений був і сам присвятити себе духовному сану, до якого не мав ані найменшого покликання. Закінчивши філологічний факультет в університеті, він готувався навіть до докторату, але по волі батьків висвятився в попи, оженився, скоро пішли діти, і то дуже густо. Тоді закинув докторат, науку і поринув у будні. По смерті пароха, у якого був помічником, одержав парафію і так на ній нидів, нічого корисного не роблячи. Відкалатував раз чи двічі на тиждень церковну службу, хрестив яку дитину, звичайно у себе в кабінеті, бо не хотілось іти до церкви, відправляв на цвинтар раз на місяць умерлого і спав. За кілька років такого життя він зовсім змінився. Насамперед став ширший, ніж довший, незважаючи на свій майже високий ріст. Його недавно ще гарне, натхненне обличчя з розумними карими очима збільшилось в два рази, очі запливли жиром, величезне підборіддя звисало прямо на груди, бо шиї не видно було.
У своїй рясі, в якій він ходив до церкви служити відправу, виглядав дуже комічно. А що вже говорити про паніматку Лукерію! Дивлячись на неї, важко уявити, що ще не так давно вона була тонкою в стані і навіть принадною жінкою.
У цієї пари багато дітей. Ніхто, мабуть, крім батьків, твердо не знав, скільки їх усіх, бо, окрім своїх, були ще байстрята їхніх синів, які вже в дуже юному віці приживали дітей з наймичками. Ті діти з своїми матерями жили на кухні паніматки, матері працювали й тепер, але тільки за харчі. Паніматка знала, що покриткам з байстрятами ніде дітись, отже, робитимуть і задурно.
Отець Харитон не цікавився тим, що робилось у його господі і зокрема на кухні. Він мав чи не найбільшу в цілій околиці бібліотеку, підшивки газет, які передплачував, за цілі десятки років, у нього зберігався багатий архів. Він не тільки збирав книжки, але й читав їх, і не тільки українською мовою, а й польською, німецькою, французькою та англійською. Панотець вільно читав і російські книжки, хоч не умів по-російськи говорити.
Серед дітей панотця Кубрака були ровесники Миколи і Михайла і навіть одношкільники. По деякому роздумі, Микола вирішив піти туди. Там колись можна було і забавитись. Тепер, звичайно, про забави нічого й думати, бо це був би бенкет під час чуми, та й взагалі Миколі після того, що він пережив і побачив, було не до забави.
Зразу біля порога його обступила вся сім'я Кубраків, та так густо, як того полоненого солдата.
— Говоріть, що чувати? — допитувалась господиня дому, напираючи на нього горою своїх форм; крізь юрму своїх власних дітей пробивався сам панотець.