— І ми до верховин прямуємо.
— Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу?
— Райком послав на постійну роботу в села випробуваних комуністів. Наслідки зримі. Сьогодні провадили кущову нараду колгоспів. Настрій бойовий.
— Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекційно-дослідна станція кращим зерном допоможе. До тебе меліоратори приїхали?
— Приїхали.
— Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки?
— Їхні пориви думаємо на корисніші діла повернути... Що це за Самопал засів у меліоративному товаристві?
— Не турбуйся. Йому вже більше не доведеться палити ставки. Того й подзвонив... Ні, не ворог він, а пронозливий недоук, що випадково попав на відповідальну роботу й почав упиватися адмініструванням та сумнівними прожектами... Серед інтелігенції ми не досить працювали.
— Врахуємо це і в себе.
— Неодмінно. На вчителів зверніть особливу увагу. Як твій комсомольський колектив поживає?
— Герої. Сам молодієш із ними.
— Твоєї старості не помічав. Нових успіхів.
— Служимо народу. Від Йони Чабану привіт.
— І він не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йоні, що від його кавалерійських наскоків увесь облземвідділ врозтіч кидається. Терористом прозвали. Хай післязавтра приїжджає — уважили йому. Він з головою "Серп і молот" не рідня, що так побивався?
— Майже брат, бо голова созу "Серп і молот" учасник громадянської війни.
Йона в захопленні ледве не танцював по кабінеті.
— Хоча і попадає мені за наскоки, а, гляди, не забувають Чабану. Порадуєм, порадуєм Бондаря. За нього я вже всім бюрократам до печінок добрався. Коли б тільки хороші коні дістаги — таких собі я Іванові Тимофійовичу не вручу...
Передсвітанок уже сіяв росу, і відгомін невсипучої води висів у співучому чистому повітрі.
— До побачення, Йоно.
— Ремний сенатос, фрате .
— Салут Іляні .
— Спасибі.
Новий ранок розкрилювався над прояснілою картою міста.
XXXII
На дерева і трави випала роса. Згасаючи, червоний вогник погойдує лісові тіні, вихоплює з темряви два сплетені стрункі дубки, освітлює задумане обличчя парубка, що простягнувся на траві обличчям до багаття.
Спокійно в обважнілій вогкій діброві. Біля прогалини коротко заспівав молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осінь і час літу збиратись в далеку путь.
Не спиться парубкові.
Рясно обсіли думки, як восени птиця горобину. Одна перед одною вихоплюються, непокоять розбуджене серце, і ладу не знайдеш у їхній тискотні. Підкинув хмизу, і роз'ятрене, затягнене сизою плівкою вогненне око, невдоволено потріскуючи, охопило димком тонкий сухостій, потемніло...
Учора він знову бачив Югину. І чув, що позаду, на прогалині, мов тінь, стоїть Марта з дитиною, і ніяк не міг відмахнутися від неї — затьмарить іншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе...
Еге ж, учора вузькою дорогою поміж високими стернями він їхав до вітряка.
Назустріч, з клуночками на плечах, ішли з мливом чоловіки, жінки.
— Пізно, парубче, їдеш. Підвіз би мене, — обминає підводу з пошивкою на плечах тітка Дарка, сухорлява вдовиця з запалими щоками та на диво молодими темними очима.
— Коли б знаття, що ви тут, раніше б приїхав.
З-під крил вітряка птицями звивався вітер і могутніми помахами шугав угорі. Грали снасті, м'яко постукував камінь в розпаренім зерні, дрібно стугонів невсипущий кіш.
Завізно у вітряку. На мішках сидять люди, попихкують цигарками; білий з ніг до голови, бородатий мірошник перетирає пальцями гаряче борошно.
— Наче петлює, — задоволене говорить сам до себе і кричить угору: — Югино, засипай!
Біля коша дівчина, стискаючи в зубах зав'язку, підносить поперед себе чималий клунок. Швидко підвівся по драбині вгору, легко вихопив з її рук мішок, і зерно вдарило в покаті дерев'яні стіни: шшивч.
— Перелякали ж мене! — розгублено подивилась, засміялась Югина і збігла до скрині вигрібати борошно.
Згори бачив її нахилену голову, пругкий стан, русу косу, що впала навскіс на плече.
— Скажете ж, коли вийде моє, — довірливими очима глянула на нього, і здригнулись куточки вуст у легкій, напівдитячій усмішці.
"І таку дівчину хватило совісті обдурити. — Глухе обурення охопило його. — Е, Грицю, коли ти тепер її так легко поміняв на іншу, що далі буде?"
Спахнуло багаття, і тіні заворушились, кинулись осторонь; наче наблизились обважнілі дуби, спокійні, величні, як сама осінь.
"Чого ж я тільки й думаю про неї? Невже люблю тебе, дівчино?" Підводиться з землі і, прислухаючись, як тривожиться серце в грудях, йде на узлісся.
Між деревами виснуть великі вистояні зорі, усе небо наближається до нього, пливуть по голубому плесу назустріч одне одному Орел і Лебідь, а гостра Стріла між ними то спахне, то згасне розвоєним пером.
Все ближче підпливає до нього небо, так шедро пахне узлісся туманом і осінню. Далеко-далеко у полі спахнув і згас вогник. Невже згас? Ні. Ось він знову червоною жоржиною блиснув і наче вбік подався. Згас і знову розквітнув. Хтось із ночліжан запалив той вогник; тремтить він у чистому полі поміж стернями, наче далека надія. І хлопець бачить, як од вогника відділяється дівоча постать, легко, наче не торкаючись землі, прямує до діброви, зникає в тумані, і знову виринає, осміхнена, з ямками на щоках, з трьома веселими іскорками в кожному оці.
"Югино!"
І раптом Дмитро, як у півсні, чує, що непокірна і владна сила охоплює все його тіло, стрімко зносить якісь останні перепони, і він не може зупинити її, як не може дощана загата перепинити повінь.
Не чуючи під ногами кущів, він прямує узліссям до зрубу, не спускає очей з мерехтливого кущика далекого вогню.
"Еге ж, дівчино, не розминутись з тобою, — самі шепочуть уста, шорсткі і пересохлі. — Не розминутись".
Обтяжений упертістю і тою шаленою силою, що спиняє подих і серце, він ще робить останнє зусилля опанувати себе, але вже ясно відчуває, розуміє, що не може перебороти рішучого і важкого чуття,
* * *
Після тої незабутньої ночі усе навколишнє відійшло од нього. Обважнілий і тривожний, з кожною годиною міцніше чув, як його тягне піти прямо до Бондарівни.
Ні, він не стане поперек дороги своєму другові! Та й хіба не видно, що дівчина любить Григорія. А другий голос впевнено твердив: "Підеш. Тепер маєш право".