Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче бистрінь, освіжила селянські душі, і зараз щоденні чіпкі турботи подалися назад, даючи дорогу свіжим сходам.
Куркулі і їхні підголосники занепокоїлися. В'їдливими чи обережними, грубими чи пісними, напівмолитовними словами хотіли приглушити, притоптати ці сходи: бо то великий неспокій, коли дядько починає думати не про свою латку, зарібок, позичку, а про ширші діла. Краплинами отрути закапали ворожі поголоски, зітхання, поганенький, вичавлений смішок.
Легко кількома камінчиками скаламутити степову криничку, але озерну хвилю не зіб'є навіть одичалий табун; легко кинути сумнів у самотню душу селянина, особливо коли він гнеться в куркульському дворі, просячи за відробок худобу чи миску муки; але цей самий сумнів брудною порхалкою розсипається біля ніг колективу, наснаженого більшовицькою вірою. Цієї різниці не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.
І коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в який раз надоїдливим джмелем прогудів, що хліб у цьому році не вродив, то мовчазний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора з перебільшеним подивом глянув на нього:
— То, кажете, і у вас не вродив?
— А хіба я що? Луччий за всіх? — нахмурився Заятчук.
— Та ні, я не кажу, що ви луччий за всіх. Це всі знають. Кого не попитай.
Гурт селян вибухнув сміхом.
— Так його, Мироне Петровичу, бо він увесь вік прибіднюється.
— А червінцями глечики понабивав.
— Позеленіли в землі.
— Ні рублика, ні рублика нема! — гарикнув Заятчук, а навкруг закружляв завзятий регіт, як удари батога, шмагав Заятчука. Шарпнувся він, відкинувся назад, шукаючи співчуття, але скрізь розцвітали заволожені, неначе росою налиті веселі очі.
— І хліба в тебе ні пудика нема? — уже насідав Мирон Петрович на Заятчука.
— Ні пудика, ні пудика! — осліплений злістю дукач не помічав, яким стало обличчя у полісовщика.
— Нема?
— Нема!
— І не брешеш?
— Щоб мене грім серед чистого поля вбив, — стояв окремо від селян, б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався вираз непевності й ненависті.
— Хлопці, ходімо зараз в городище. Там золота яма ніяк нас дочекатися не може, — рішучий, приземистий Підіпрнгора обернувся до селян. — Я думав, що після такого сходу покається дехто, а воно — вовк вовком і здохне.
Рука Заятчука сповзла з грудей. На міцно стиснутих кулаках вигорбились кістляві лінії суглобів. Пригнувшись і забруднивши вулицю матерщиною, осатанілий дукач метнувся на полісовщика.
Але "хлопці" — молоді й літні селяни та парубки — по-діловому на льоту перехопили Заятчука, так само мовчки по-діловому з розгону перекинули його через пліт в город і, не оглядаючись, пішли назад до сільради.
Через хвилину на городі затріщала сердита жіноча скоромовка:
— Бач, обжерся і чужі городи прийшов толочити, щоб тобі пусто було. Ану забирайся звідціля, бо я тобі усю бороду вискубу, так вискубу, що й жінка не пізнає...
Пересміюючися, селяни оглянулися назад. На городі, як п'яний, похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала розлютована господиня.
Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: "Коли Заятчук закопав зерно в городищі, значить і його рідня десь поблизу вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у ліси... Куди, чортові дукачі, позашивалися..."
На ґанку сільради селян зустрів здивований виконавець Кость Півторацький, невеличкий, жовтолиций чоловік з голубими вицвілими очима і сліпучими, як дзеркало, зубами.
— От тобі й двадцять: іще на сході не наговорилися!? Мироне Петровичу, чи не в главні оратори мітите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не знаю, чи витримає вас трибуна?
— А хай тобі голова за трибуну не болить. Вона тільки пустомолотних не терпить, — спокійно відповів Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану люльку. — Товариш Савченко в сільраді?
— Нема.
— А Мірошниченко?
— Теж нема. Один я на господарстві залишився.
— Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко і Мірошниченко?
— На поле із созівцями пішли.
— Із созівцями?
— Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созівцям. Ото куркулі переполох закачають.
— Яке урочище?
— Горбок.
— Знають, куди піти. То найкраща земля, — обернувшись, діловито повідомив Мирон Петрович, так, начеб односельці й не знали цього. — Пішли й ми туди!
Селяни сколихнулися, їхні тіні велетенським клубком покотилися по різьблених тінях дерев.
Кость Півторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись назад, зупинився у ваганні; потім метнувся бігцем до сільради, поспіхом замкнув її і самотньою завзятою горошинкою покотився до тісного гурту.
Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлібина, підносився горбок.
Невеличкий гурток созівців, мовчазний од хвилювання, якось обережно піднявся з левади на поле, і Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись, бачив, як навколо мінилися людські переживання.
Напружені густі думи скибами влягалися на обвітрених чолах. Здивовання, внутрішнє прояснення і тіні сумніву перемежовувалися на стриманих, потрісканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкі затверділі плечі, і люди ставали вищими.
Мірошниченко ухопив цю деталь, і на устах його затремтіла хороша усмішка: як добре, коли земля не згинає, а підносить людей. Про це він шепнув Івану Тимофійовичу, і той, світліючи, кивнув головою, а потім теж пошепки сказав:
— Двадцятий рік пригадую. Перший розподіл.
— Тепер діла в нас ширше підуть...
— Вірно, — з півслова зрозумів його Іван Тимофійович і чогось праву руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебіг пульсуючий перестук.
— Переживаєш, Іване Тимофійовичу? — торкнувся плечем його плеча Павло Михайлович.
Високий, по-юнацькому стрункий і увесь обсипаний сивиною, він здавався і найстарішим і наймолодшим поміж людьми. Тільки чуб і промінці зморщок навколо очей старили його. Мірошниченкові не раз навіть здавалося, що з роками молодшає їхній секретар, особливо коли виступає на зборах, пленумах, нарадах. І слова у Савченка завжди були молоді, напористі і міцні, як весняні води.
— Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднішнього дня навіть подумати не міг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царині, щоб менше мороки було... Як ви самі про горбок згадали?