— Чого задумався? — підштовхнув ліктем Варивон. — Он уже хата Бондарів.
Високий дощаний паркан огороджував подвір'я від вулиці. Праворуч від хати, над невеликим садком била журавлем поклони криниця, ліворуч красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла нова клуня. Невеликий двір у Бондарів — все, що можна було скопати, пішло під город. Під вікнами лівої хати красується невеликий барвистий квітник. Скрізь чисто, соломинки не знайдеш — зразу видно, що дівоча рука порядкує.
У причиненому причілковому вікні швидко майнула тернова хустка на голові Югини і зникла в глибині хати.
— Налякали дівчину, — задоволено сміється Варивон і зразу ж поважніє: на призьбі сидять тітка Марія і дядько Іван. Бондар тримає в обох руках "Радянське село", читає, поводячи головою. Цурпалки його вусів ледве ворушаться, прикриваючи лінію рота.
— На добридень тому, хто у цьому дому, — вітається Варивон.
— А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, — усміхаючись, підводиться з призьби дядько Іван. Постать його міцна, спокійна і гордовита. Очі з веселими іскорками, розумні, навколо них, як відбитки дрібних пташиних ніг, розходяться зморшки. Тітка Марійка вклоняється парубкам.
— А ми це з Грицьком з поля вертаємось. Духота така, повпрівали. Дай, кажу, зайдемо до моєї рідні, бо так пити захотілося, що коли б сіли обідати, то й ночувати б зосталися.
"Брешіть, брешіть!" — скинула глузливі сірі очі Марійка, затремтіли дрібні зморшки біля кобчастого носа, і зразу ж поважно захитала головою — згоджується з Варивоном:
— Авжеж, авжеж, така спека надворі, що навіть кури з-під плота не вилазять — кубляться — і скоса зиркує за Грицьком.
Незручно парубкові, переминається з ноги на ногу, не знає, що казати, а кров з гулом гаряче прибуває до голови, дзвенить у вухах. І тітка Марійка вже розуміє, що неспроста прийшов парубок до них, тим паче що в хлопців різко окреслюються кишені. Але ні одним рухом не виказує свого здогаду.
"Аякже, ідуть хлопці з поля, — вміє збрехати Варивон, — замахнулося напитися води".
— Так ходімо до хати, — запрошує вона і перша стає на східець ґанку. За нею поволі прямує кремезний, широкий у плечах і поясі Іван Тимофійович.
В хаті світло, поприбирано; рушники нависли над портретами Леніна, Сталіна і двома чималими репродукціями "Штурм Зимового палацу" та "В комуні імені Котовського".
— Югинко, принеси свіженької водиці! — гукнула мати в сіни. В другій хаті загриміло відро, скрипнули двері, і хтось швидко побіг садком.
— Сідайте, сідайте, хлопці, — подолком стерла дубову лаву біля столу.
— Щоб старости сідали, — не витримав Варивон, і Гриця аж пересмикнуло глухе обурення.
Соромлячись, ховаючи голову на груди, в хату майже вбігла Югина, швидко поставила відро на дерев'яний кружок і зачерпнула води.
— Доброго здоров'я пивши! — підійшла до Гриця.
— Чорняву полюбивши, — прошепотів Варивон так, щоб батьки не почули. Та хіба від Марійки тепер утаїшся? Вона по одному рухові губ наперед уже знає, хто що скаже, наперед читає думки і чуття.
"Красивий, красивий парубок і не з вітрогонів, видно. Що ж, побачимо, як далі буде, — переводить погляд з Грицька на обличчя дочки, рум'яне і щасливе. — Соромиться дівка, — уперше ж парубки до хати зайшли".
— Щось не п'ється, — скривився Варивон, відводячи кухоль від рота. — Холодна дуже. Може, ця водичка тепліша буде? — виймає з кишень дві пляшки.
— Хе! В таку спеку? — дивується Іван Тимофійович, але по широкому обличчю, кольору добре випаленої цегли, та блискові в очах видно, що він і в самому пеклі не відмовився б випити.
Стіл непомітно заставляється мисками, чарками.
— За здоров'я гостей! Спасибі, що завітали у нашу хату, — статечно підводиться з за столу Іван Тимофійович.
— За ваше здоров'я.
— Моя бабуся, земля їй пухом, завжди казала: і пий — помреш, і не пий — помреш, так, значить, краще пити, — одним помахом перехиляє чарку Варивон.
— Та й гірка ж вона, гірка, — кривиться Марійка, випиваючи тільки до Марусиного пояска.
— А ти ж думала, ми солодку п'ємо? — удавано зітхає Іван Тимофійович, похитуючи головою.
— Е, ні! Куди воно годиться? — напосідає Варивон на Югину. — Випий мені зараз же. Навіть губи не вмочила.
— Не хочу, — впирається дівчина.
— Тітко Марійко, скажіть їй що-небудь! Мені як хто не п'є — краще ніж у серце.
— Випий трохи, Югино... Вона у нас така несміла.
— Такою і ти колись несмілою була, — глузує Іван. — До весілля тільки губи вмочають, а після весілля квартами тягнуть.
— Цить, старий.
Югина випиває, швидко закушує і всіляко уникає погляду Грицька. Горілка робить його сміливішим, певнішає слово і очі веселіше зупиняються на дівчині. Золотисті кучері тремтять над скронями, затіняють рожеве обличчя, хвиляста коса вляглася на спинній проділці, дрібні баранчики в'ються над потилицею. Тепер дівчина подобається йому ще більше, ніж у ту неділю на музиках.
"А що, коли одружитися з нею? — І крізь хмільну стриману радість просочуються холодні краплини. — Попарубкувати ще треба... Буду гуляти, а її інший засватає. Ще б пак таку не засватають! — Ловить світлий голубий погляд Югини і мимоволі зітхає. — І кума шкода, і меду жалко". Хотілося б ще в свою волю пожити, та дівчину випустити боязко.
— За твоє здоров'я, Грицю, — простягає велику, наче з бронзи вилиту, руку Іван Тимофійович.
— Пийте на здоров'я... — "Ех, якось воно та буде", — перехиляє чарку. Ще й дівчину треба взнати добре. Неспроста сунутись у воду, не знаючи броду.
— За здоров'я нашої Югини, — обважніло встав Варивон. — Щоб жила, багатіла... — і сам себе перелякано б'є по роті: чуть не вилетіла весільна приказка: "і спереду горбатіла".
Марійка і Гриць удають, що нічого не чули, а дівчина спаленіла вся, аж сльози затягнули очі.
— Як пославніла! Їй-право, кращої не знайдеш.
— За твоє здоров'я, дочко, — усміхається Іван Тимофійович, не добравши слів свого родича.
"Та ще попереду днів та днів. Успію подумати!" Грицько п'є повільніше і не зводить погляду з дівчини.
— В кого тепер грабкуєш? — звертається Іван Тимофійович до Варивона.
— В кого доведеться. Той тиждень у Данька, потім три дні в Денисенка, а це до Сафрона перейшов, та прийдеться тікати.