— Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене заходив, то й вашу б хату не минув.
Здригнувся Варчук і зразу ж тісніше зібрав зморшки на переніссі.
— Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на одній гілляці не закрутилась із своїм дорогим. Одне одного, певне, не переважите, — уже кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний міст.
В душі вона раділа, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив її: а що як почнуть поліцаї вартувати недалеко від її хати?
Тому й по ночах виходила на подвір'я, прислухалась до темряви, прямувала до Великого шляху.
Стане на кореневищі старого-престарого дерева, притулиться вухом до вогкої кори, непомітна і сторожка, як птиця. Затремтить, коли почує якийсь шерех, ще тісніше до дерева притулиться. Вона б рідну ходу серед тисячі почула, по одному духові пізнала б, що то Дмитро йде.
Через кілька днів після розмови з Варчуком до хати увійшов дезертир Калістрат Данько, що вже встиг примоститися за поліцая.
— Тітко Югино, завтра ж уранці вам треба бути в начальника районної допомічної поліції.
— Чого? — одхилилась од печі.
— Там скажуть, чого. Ми народ темний — нам аби гроші та горілка, — діловито і весело сів коло столу, ніби впевнений, що його прихід повинен і інших веселити. Однак чим довше сидів, тим більше хмурніло його прив'яле обличчя, а вже із-за столу вставав, неначе у тінь ступив: навіть чаркою не почастували.
— Глядіть же, щоб ранком були, як часи, — брязнув дверима, аж глина посипалась з одвірків.
— Доведеться, дочко, іти. Тільки не з пустими руками, що зробиш — таке життя настало. А на хабарі вони ласі.
З двома кошиками, зв'язаними білим полотняним рушником, прийшла Югина другого ранку у місто.
Перед будинком поліції тріпотів облізлий прапор із свастикою в білому колі.
В передпокої повно чоловіків, жінок. На дверях біля кабінету начальника стоїть з карабіном високий поліцай з жовто-блакитною пов'язкою на руці. По списку викликає людей, і зникають за важкими дубовими дверима натомлені, припалі пилом, і жалем, і горем постаті старих сумовитих хліборобів, жінок і дівчат.
— Забрали ж мого синочка, забрали, — підперла рукою голову стара жінка. — А за що забрали — і сама не знаю, зв'язок з партизанами приписали. Безпорадна моя голова. Два тижні прошу начальника, щоб відпустили синочка. А він те саме відповідає: відішлемо у місто, коли не признається. Звісно, в гестапо віддадуть. І вже не бачити мені більше свого найменшенького, не бачити.
І найбільше лякає Югину окаменілий вираз землистого, в зморшках обличчя жінки і одноманітний, схожий на голосіння шепіт. Видно, немало попоплакала і поголосила вона, поки горе не скаменило усе її тіло.
Нарешті поліцай, зосереджено збираючи зморшки на чолі, чогось пирснув і весело вигукнув:
— Гори-цвіт! Югина! Горіти прийшла, молодичко? Погориш, погориш! Га-га-га!
Увійшла і стала на порозі кабінету, поклала біля стіни важкі кошелі. За великим присадкуватим столом у чорному френчі з золотими, застібнутими до самої шиї ґудзиками сидів Крупяк; над ним на стіні чорнів намальований тризубець, стиснутий двома перехрещеними жовтоблакитними прапорами.
— Прошу до столу, — наче з того світу почула голос, що пробивався до неї із сизої хмари тютюнового диму.
Підійшла ближче до Крупяка, мружачись від диму, що зразу зайшов у вічі.
— Пані Горицвіт. У нас є точні відомості, що ваш чоловік перебуває в партизанах, буває у вас. Прошу, не запирайтесь, скажіть щиру правду. Інакше всю сім'ю вашу заарештуємо, а добро піде у власність держави.
— Пане начальнику, — вириваються перші слова.
Їй треба одвести страшну хмару від свого дому, дітей — про себе зараз навіть не думається.
І Югина почуває, що в її очах грає такий правдивий світ, неначе біля неї виринула постать Дмитра... Так, це ради нього, ради його дітей вона кожним рухом хоче довести цьому байдужому вбивці, що нічого не знає про чоловіка. Звідки у неї беруться слова? Вона розповідає довго і мальовничо, як переслідує їхню сім'ю Варчук, про давню ненависть його до Дмитра. І її очі, осяяні і чисті, блищать од згадок і сліз.
Хмурячись, мовчки слухає її Крупяк. Але ось його очі зустрічаються з очима молодиці, на якусь хвилину застигають; хтива зацікавленість майнула у вузьких чоловічках. Він кладе ручку на стіл, і Югина, відчуваючи приплив крові до голови, кілька разів ловить на собі його брудні погляди, але разом з тим починає догадуватися, що він слухає її вже не так, як слухають, коли завчасно винесено рішення. Очевидно, він мало знає про Дмитра.
"Хороша молодичка. Тільки з характером, видно. Може й справді Варчук наговорює по давній злобі. Заяву за заявою пише... Дізнаюсь при нагоді". — Він, милостиво посміхаючись одними очима, приймає подарунок і поволі говорить:
— Відпускаю вас, пані, додому. Але не гнівіть бога: коли що-небудь — не солодко вам буде на світі. Я до вас заїду коли-небудь, — допитливо осміхається.
Ще не розуміючи справжнього змісту останніх слів, вона прожогом вибігає з передпокою і східцями спускається на холодний брук, між щілинами якого засихає пожовклий, одцвілий спориш.
І аж тільки на осінньому полі полегшено зітхнула, коли над нею двома великими крилами нахилився рідний Великий шлях. Попереду фіалково в'юнилась смуга дубового лісу.
...Обминувши греблю, Югина спочатку іде до Івана Тимофійовича; той, лежачи в ліжку, довго розпитує її, що вона бачила в місті, чи багато там фашистів, як охороняється будинок поліції, а потім передає їй невеличку листівку.
— Прочитаєш, кому треба, і передаси Василині...
— Яке щастя, яке щастя, що вернулася, донечко, — зустріла її біля воріт Докія. — Пожурилися ми без тебе. Знаєш, як тепер. Кажуть, усі камери понапакували людьми. Втомилася?.. А в нас корову забрали.
— Корову? За що? — зупинилась на порозі.
— Наложили знову на село сорок голів рогатої худоби. До кого ж поліції шатнуться? До нас та до таких, як ми. Варчук ще й втішив:
— Моли бога, що теля зоставляємо. Попанували за батька Сталіна, а тепер почадіть, як без олії каганець.
Через кілька днів дійшла чутка, що в район приїхав приймати скарги від селян гебітскомісар доктор Едельман.