На другий день ледве дочекався вечора. Вийшов на дорогу, вдивлявся в голубі, обсіяні місячним сяйвом пагорки, в рухливі тіні, що котилися полем, затьмарювали сліпуче, щедро розсіяне зерно. Безгоміння настороженим псом вляглося біля остуджених хат, блимаючи жовтими вогниками. Далеко проскрипіли сани. Липа сійнула срібною памороззю і знову мовчки передумувала старечі печалі.
Не вийшла Марта ні першого, ні другого, ні третього вечора. І Дмитро аж почорнів за ці дні.
Над селом розгулялась метелиця. З битого шляху зривався наполоханими табунами коней пронизливий вітер, влітав у вузькі вулички і вище хат підіймав мерзлу порошу назустріч роям дрібних метеликів.
"Хороша погодка, тільки відьмам на Лису гору їздити". Почав одягати кожушок.
— Куди зібрався, Дмитре? — відірвалась од печі мати.
— Заскочу до Варивона, — заклопотано подивився в покрите лускою вікно і вийшов з хати.
— Го-го-го! — зрадів вітер і обдав його з двох боків дрібним пилом. "Чого іржеш, дурню!" Вийшов на дорогу.
Іти було важко, часом провалювався у сипкий сніг, але непогода породжувала ще більшу впертість. На полі вітер зовсім здичавів. Налітав сплутаним клубком, забивав дух.
"Брешеш — не здолаєш!"
Боком пригинався і вперто йшов уперед. Чув, як солоний піт щипав спину, а в обличчя, особливо в підборіддя, впивалися пронизливі пекучі голки. Нарешті хутір, перегойдуючись, неясно виплив з метелиці. У вікні Мартиної кімнатки погойдується тьмяний відблиск — видно, вкрутила світло. Забрехали на подвір'ї собаки, почувши ходу людини. Потім наче щось скрипнуло; біля самого вуха промчала п'яна завія. Стояв біля плоту. Непокоїлось серце, стискалось на холоді розігріте за дорогу тіло.
Перескочив через пліт, загрузаючи по пояс в снігу. Чув, як сипкий холод посипався в халяві і почав розтавати на устілці під тонкою онучею.
Війнувши тінню, погас вогник у Мартиній кімнаті. Дмитро притулився до стінки, пальцем тихо вдарив у шибку; позаду озвався сухий тріск, наче дерево стрельнуло. Оглянувся, не спускаючи пальця од холодного скла.
Чорними клубками, згинаючись, на нього котились чотири постаті. Над вузьким комірцем кожуха волосатим колесом пливла голова Ларіона Денисенка, за ним розігнувся довгий, з дрючком в руках Ліфер Созоненко. Пригнувшись, випередив батька проворний Карпо.
"Його найбільше остерігатись треба".
— Матері твоїй чорт! — розтягнувся на снігу Сафрон, і Дмитро повз нього підскочив до плота. Вигинаючись, тріснула ворина, зручно перехопив її обома руками.
"Держись, женишок!" — відскочив од Ларіона і обрушив товщий кінець на голову Ліфера. Той погойднувся і, не випускаючи з рук дрючка, присідаючи, опустився на землю. І ще раз, гехнувши, потягнув по плечах, аж скрутився довгов'язий і кров'ю ригнув на сніг. Налетіли Ларіон із Сафроном, і два дрючки одночасно вдарили по третьому. Скоріше тілом, ніж розумом, відчув, що ззаду крадеться Карпо. Відскочив до плота, і в цей час м'яко, по-котячому повз нього стрибнув молодий Варчук з занесеним шворнем над головою.
"Зразу голову розкраяв би надвоє", — і оперіщив ломакою по спині.
Карпо легко через голову перекрутився на снігу і зразу ж скочив на ноги, обходячи його.
— Карпо, по ногах бий бугаюгу! його інакше не звалиш! — вдарив в обличчя вітер.
— Я тебе вдарю! — налетів на Сафрона і Ларіона. Відскочив старий Варчук до стіни, ще раз свиснула над ним ворина і розломилась надвоє. Дмитро хотів перестрибнути через випростане тіло, та раптом увесь будинок з гулом обвалився йому на голову, гарячі червоні, жовті метелики сипнули в обличчя і хтось затанцював по його спині. Потім коливалась — А земля, перегойдувалась, наче колиска — сюди-туди, сюди-туди, хрипіли злі і тривожні голоси...
Довго не міг підвестися. Розривалась голова; обмерзлі . пасма чуба холодно задзвеніли на лобі.
"Де ж я?" Свистить завірюха, засипають сніги, сковує мороз. Нарешті підвівся і з стогоном упав назад — задубілі ноги не слухали його.
"Де ж я?"
Навскіс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами.
"Стривай, та це ж Варчуків хутір".
Знову хотів устати, але ноги були мов колоди.
"Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста".
Боком поплазував по снігу, глибоко орючи собою сипке поле. Задихався. Сніг забивав ніздрі, рот, засипав шию; дубіли руки — грів їх під пахвами і знову плазував. Провалився У рів, звиваючись, обриваючи нігті, вибирався з нього, уже не чуючи пальців.
Вирвався з холодного полону і знову повз.
"Брешете — не здолаєте!"
Кіньми вилітають вітри, стугонять, ревуть, засипають снігами.
Не вирвешся з їхнього полону, і замети занесуть, тільки весною, обгризеного звірами (не найде звірина, миші обгризуть), відшукає тебе хлібороб, по шматках одежі догадається, чиє тіло знайшло притулок на його полі...
"Брешете — життя мене жде, матір виглядає. І я приповзу до неї".
Сніжним насипом піднявся шлях, доповзти до нього, а там і додому недалеко. Відпочити трохи, дух перевести...
Як тепло стає, бризнуло сонце на чорні поля... Який там черт бризнув! Це мороз його заковує. Головою у сніг, ліктем у сніг, обидві руки під себе, і боком, боком на шлях, бо його мати вдома виглядає, Марта сподівається його, йому жити, працювати треба... Проклятющі ноги! Кров тече з піднебіння.
"Не випльовувати — обмерзне на підборідді"... Боляче стримує примороженими устами тягучу рідину і витягується на шлях. Наче хтось нависає над ним.
Який там нечистий нависає — то мороз хоче затиснути його. "Переповзай, парубче, шлях — недарма до дівчини ходив".
Десь іздалеку замукала корова. "Худоба кров чує".
— Дмитре, це ти?
"Ге-ге-ге! Бач, як підходить. Дмитром називає".
Голову в сніг, плече в сніг, руки під себе — і вперед...
— Дмитре, синку!
"Невже мати? У негоду таку!"
— Це ви, мамо! — хрипить і по знайомих з дитинства пахощах материного волосся, по дотику пальців до лиця, як може тільки вона доторкнутися, він пізнає свою найбільшу любов. — Поганий я, мамо, не осудіть. І вмер би, так ви в мене є. — І починає котитись у безвість.
Тільки одна мати знає ціну своєї дитини. Тільки одна мати загляне в ті тайники серця, що нікому невідомі. І вона вже знає його волю — не треба кликати людей. Напрацьованими великими руками бере попід пахви сина і тягне снігами, не чуючи ні ваги, ні втоми...