XVII
Через кілька днів після вступу німців у село з поліцаями прибув Карпо Варчук.
— Навоювався? — розгладжуючи для поцілунку чорні, уже посолені сивиною вуса, задоволеним усміхом стрів його Сафрон.
— За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.
— Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, діло, — похмурнів старий.
— Чому? — здивовано поглянув на батька.
— Чому, чому! Залізяку на пузяку, — ткнув пальцем на автомат, — надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обійшлося, а то покладеш голову десь, що й ворон кості не знайде.
— Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?
— Знаю чого. Бач, Ліфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий — розумніший за тебе викрутився: вернувся додому і вже рознюхує, чи не можна якоїсь комерції відкрити.
— Так то природний спекулянт, а ми за самостійну соборну Україну і індивідуальну землю стоїмо.
— Ат, покинь мені про Химині кури торочити. І в своїх місцях при батькові тобі хватило б самогону, землі та баб. Знаю твою вдачу.
— Ну, ну, так уже й знаєте, — примирливо посміхнувся Карпо: "Старого дідька не проведеш ніякими ідеями, зразу в корінь дивиться".
— Що, воювати будеш?
— Ні, думаю в поліцію піти.
— Це другий вопрос, — повеселішав Сафрон. З городу прибігла мати, потім прийшли родичі і кілька в опереткових жупанах, з нагаями націоналістів. Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити — увесь той безлад, що буває при несподіваних зустрічах і п'янках.
Батько і старий Созоненко сіли поруч на одній колоді, простоволосі і сутулі.
"Неначе коршаки", — не втримавсь від насмішкуватого порівняння Карпо, повертаючись із саду з начальником районної допоміжної української поліції Омеляном Крупяком. : За ці дні надокучив йому балакучий начальник, як парена редька. Своїми широкими планами він просто замучив Карпа. . Молодий Варчук на своє служіння в поліції дивився просто, ясно: тепер настав його час пожити. Над Бугом він з м'ясом одірве з колгоспних масивів найкращі лани, захопить луги і млини. І, будьте певні, не один активіст згорбиться від роботи на його землі і млинах...
Ох, ті млини двоповерхові, ті питлі на димчастих, із сльозою, гранітних підмурках, ті колеса у зеленаво-синьому зітханні спіненої води! Вони і заколисували і в снах шуміли Карпові. І прокидаючись, ще довго наяву бачив чудесні видіння; м'яким гулом одзиваються важкі крупчасті жорна, струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а поміж тими потоками зерна, як живі, проскакують, двоячись в очах, веселі червінці. Він, Карпо, не дурний у великі чини лізти — досить із нього і начальника кущової поліції.
Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором, не приваблювало молодого Варчука. Він хотів такого, щоб його можна було побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк — інша річ. Той тільки про своє підвищення думав і весь час нарікав на якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у націоналістичного "провода". Крупяк в товаристві групи націоналістів якось їдко висміяв полковника, а хтось з послужливих доніс про це. І "блискуча" кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замість начальника окружної допоміжної поліції його посадили тільки на район.
Раз навіть вирвалося в нього:
— Дурний, що не з того кінця вчепився за свою долю. Треба іншого було "батька" підшукати... Проторгувався. — Але вчасно спохватився: — Ти, Карпе, забудь ці слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. І так у нас чого-чого, а гризні вистачає. Мало того, що "батьки" не миряться, так ще пішла колотнеча між нами і тими, що на заході відсиджувалися. Ці західники, повір і помовч, справжні єзуїти, вони тільки язиками таляпали, а тепер починають відтирати нас від влади.
Карпо ще одне помітив і в Крупяка, і в усіх націоналістів: були вони всі на один кшталт начинені однаковою начинкою.
"Не люди, а прямо тобі ковбаси одного заводу", — слухаючи різних ватажків "з проводу" та "батьків", насміхався в душі.
В перші дні не міг зрозуміти, чи то вони лукавлять, чи просто по-дурному вірять, що й справді фашист дасть їм самостійну державу. Не треба було і великого розуму мати, щоб зрозуміти, що їм тієї самостійності, як сліпому світу, не побачити. А от трублять про неї без угаву.
"Держи кишеню ширше. Такий уже німець дурний, щоб від такого багатства відмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт їх із Гітлером одним мотузочком". Але своїми думками ні з ким не ділився: на різні доноси націоналісти були чималими майстрами.
"Поживемо — розкусимо, що й до чого", — думалось. Навіть самому Крупякові не довірявся.
Другого дня з дозволу німецького коменданта села до школи повиганяли на збори селян. Прочитали кілька наказів, і кожен із них закінчувався одним — смертю. Потім довго і красномовно говорив Крупяк про "нові порядки", які заводять вони, націоналісти, при допомозі німців на Україні.
— Слава тобі, боже, слава тобі, боже. Недаремно двадцять років ждали, — похитував головою Созоненко.
— А землю нам, хазяїнам, скоро будуть наділяти?
— Скоро, скоро, — усміхнувся Крупяк. — Будете жити, як і жили колись.
— Ура! — не витримав Созоненко. Але перестарався — не догодив. Крупяк поморщив тонкого носа і строго обірвав:
— Не "ура", а "слава Україні, бо..."
— А вже тепер можна свою землю орати? — перебив хтось, і Крупяк знову поморщив носа і скривив губи: яка, мовляв, невдячність...
— Ні, панове, не можна.
— Чому?
— Іще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого друга — німецької держави.
— А-а-а... — протягнув хтось злорадно позаду.
— Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його оброблятиме, даватиме державі податки... Попереджаю, це тимчасове необхідне явище, а далі земля перейде до своїх господарів.
Але і цим Крупяк не втішив навіть завзятих прихильників, що двадцять років виглядали німця.
— Назвали б панщиною, а то "громадське господарство", — заремствували позаду голоси.
— Німецькою панщиною. А фашист обдирати уміє. Цей уміє.
— Та вже з першого дня показав свою науку.