Векша

Сторінка 3 з 4

Івченко Михайло

Управитель голосно реготав.

— Нащо ж ми тоді, товариш-гражданін, воювали, свободу защищали? Хіба для того, щоб старий режим повернути?

Управитель поляскав по плечу Векшу.

— Ех, ти, Векша, Векша! Бути тобі харчкомом. Чом тебе не призначили за комісара?

— Та як же ж так? — не втихав Векша.

— Нічого, нічого. Поработай, брат, з голодним пузом! Надо восстанавлівать советское хазяйство!

Так і повернувся Векша ні з чим. Та йому_глибоко западала якась думка.

IV

На зимнього Миколи у селі був храм. Службовці господарства теж святкували.

То були переважно пани поляки, колишні службовці польських фольварків — пани коморні, пани рахівники, пани доглядачі, селекціонери й просто пани. Святкували всжладчину, свято влаштували у флігелі, де жив головний рахівничий.

Векша бачив: пан коморний звечора вивалив з комори добрий клунок цукру, за оселями верещала десь свиня, яку кололи к святу.

Свято розпочалось з полудня. Пан коморний приймав гостей, а пані одним оком помічала: у панни Зосі було вбрання кремове, шовкове, а в панни Ядвиги блакитне з блискучими камінчиками на поділках; у пана Стася штани в смужку, в пана Я ся — в кліточку.

— Прошу, прошу панство сюди заходити!

Векша з цікавості пішов з другим робітником і стиха зазирав в освітлені вікна.

Він довго тої ночі не міг заснути і все думав про все, що бачив, і ніяк не міг зрозуміти: чому то так пішло?

Він пригадував собі, як одного разу він кинувся з кількома товаришами на долину, де густо лягали набої. Тоді його серце лячно замирало і все ж десь раділо — хтось уклониться його смерті й подякує за краще життя.

V

Швидко на господарстві сталась невеличка подія: звільнили кількох штатних робітників, за що й чому саме це зробили — ніхто не міг сказати.

Але пізніш дізнались, що їх звільнено через Федорку, упра-вителеву покоївку. 4

Федорка ловка й моторна дівчина. Вона начебто й з хлопцями жартує, а потім за все розповідає управителеві. А той слухається й по її словах робить.

Векша розпалився. Він зразу хотів іти й вивести все на чисту, та швидко отямився.

— Ето ще не факт. Нада непремінно вдостовіриться. Потому, як ошибка вийде, нехарашо буде. Іменно, нехарашо.

Одного вечора він намірився пізненько з гуртом хлопців піти, як управитель ляже спати.

Вони підвели так, що перехватили швидку пошту і мусили з нею піти вночі, буцімто кучер щойно привіз з міста і повинен негайно вручити.

Векша вкупі " двома іншими хлопцями просиділи допізна в казармі, а тоді пішли до управителя. Вони постукались до куховарні, де їм нешвидко одчинили. В куховарні вони який час топтались, пильно оглядаючи всі закутки, Федорки вони ніде не запримітили, й тоді вирішили йти до управителя. Вони рішуче постукались до кімнати.

— Якому там чортові треба? Хто там? — сердито поспитав управитель.

— Пошта з города,— рішуче відповів Векша.

— Поклади на завтра!

— Нельзя, веліли самолично зразу вручить!

Тоді управитель одчинив з грюкотом двері. Хлопці зостались на місці, а Векша увійшов до кімнати.

Управитель був у одній сорочці, але в штанях і чоботях. В кімнаті було парко. Зі столу щось спокійно прибирала Федорка.

— І ніколи ти не зробиш, як я тобі загадаю! — визвірився на неї управитель.— Кажу ж тобі: воду неодмінно на ніч став.

— Та я забула.

Векша уважно оглядав їх обох.

— А то ось Векша скаже, що ти в мене ночувала,— жартуючи додав управитель.

— Ото й видумаєте.

— Бліх тільки напустиш мені!

Управитель захіхікав. Федорка вийшла з кімнати.

— Отаке дурне зілля! Хай воно сказиться! Хі-хі-хі! — сміявся управитель.— А ти, Векшо, справний! Ну, давай сюди, що ти там привіз!

Векша подав пошту, а сам стояв, у нестямі розводячи руками. Він сподівався побачити щось іншого, але те, що він застав, швидше збентежило, аніж у чомусь упевнило. Він,-похнюпивши голову, швидко вийшов з кімнати й розповів про все хлопцям.

Проте другого дня вони вирядили одного посланця до міста розказати про все профспілці.

За кілька день приїхав член комітету, кривий утленький добродій з гостренькою бородою та чванливим обличчям. Він ходив по казармах, до всього уважно приглядався, про все розпитував робітників і все записував у маленьку книжечку. Зустрівши управителя, він почав прилюдно дорікати йому.

— Іди ти к чорту! Мені он ніколи, а ви єрунду всяку городите!

— Ти що ж тут, лобуряко, дівчат портиш?

І член комітету голосно ляснув рукою по спині управителя. Обидва вони пішли з казарми, весело сміючись, а член комітету кумедно при цьому підстрибував. Другого дня член комітету виїхав, заспокоївши робітників різними обіцянками, і все пішло знову по-старому.

VI

Приїхав культурник читати лекції. Був він русявий, обличчя жовте, попід носом потикалась ріденька, рижувата щетинка.

Читав він про історію землі та про зорі; читав довго й нудно, й багато робітників до кінця лекції встигало добре подрімати. Зо всіма поводився лагідно й чемно, а Векші цілком подобався:

— Оце так чоловік! Іменно таких нам і нада!

За кілька день культурник од'їздив додому, й Векша заохотився його одвезти.

Дорога була далека — їхати важко. На шляху стояли глибокі, застиглі калюжі. Зі сходу дув сердитий вітер. Векша студив руки, тулився в стареньку шинельку й стьобав коней. Але час від часу він обертався й починав довгі балачки про теперішній лад.

Він за все докладно розпитував, розповідав власні пригоди, і культурник знехотя відповідав йому.

— А як нащот Совєцькой власті ви думаєте?

— Та що ж? Воно власть, як власть...— відповідав культурник.— Тільки, конечно...

— Ви хіба не вірите?

— Нельзя сказать, щоб не вірив, тільки так...'

Векша скоса поглянув на нього й голосно засміявся. Цього разу він, здається, все зрозумів.

— Ви тільки, товаришу, швидше, швидше. Підстьобуйте конячок потроху.

— Нічого, поспіємо,— розважливо говорив Векша.

— Де там поспіємо, голубчику! Тут таке діло, щоб на базар на завтра. Кажуть, плічка завтра дешеві будуть! На святки треба купить.

Далі їхали мовчки, кожен думаючи про своє.

Ночували знову в тітки. Тітка так само лагідно й привітливо приймала, шанувала білими галушками, самогонкою, поклала обох на солому спати, а сама ще довго гомоніла.

У тітки ще звечора сиділи якісь здорові парубки, жартували з дівкою, що пряла пряжу, та й "тьотю" злегка зачіпали. А коли полягали спати, Векша чув на полу голос тітчиного чоловіка: