— Мужність, і честь, і гордощі, і співчуття, і любов до справедливості й свободи. Усе це збуджує серце, а все, що проходить крізь серце, стає правдою, якщо тільки ми взагалі знаємо, що таке правда. Розумієш тепер?
хлопець досі чув ті слова, такі самісінькі в цьому присмерку, як і тоді, сім років тому, і не голосніші, ніж тоді, бо їм і не треба було гучності, коли вони однак мали витривати,— йому досить було глянути Маккаслінові в очі, поза той блідий і гіркий усміх, поза ледь задерту верхню губу, тобто начебто таки усміх; цей його родич, майже батько, який народився занадто пізно, щоб жити в давніх часах, і занадто рано, щоб жити в нових, вони стояли один перед одним, чужі тепер один одному через ту їхню спустошену спадщину, ту похмуру спустошену батьківську землю, яка досі ще лежала ницьма, насилу відходячи після операції без наркозу.
— Тоді нема на це ради. Отож ця земля, виходить, сама від себе й через себе проклята.
і хлопець:
— Проклята.
і знову Маккаслін тільки підніс руку, навіть не озвавшись, і то навіть не у бік гросбухів — як проекційний апарат просвітлює на мить безліч деталей, так от цей легкий меткий жест охопив у присмерку тісної закладеної і замотлошеної комори не тільки гросбухи, а й усю плантацію в її заплутаній і складній цілості — землю, поля і те, що вони родили, у вигляді очищеної і проданої бавовни, чоловіків та жінок, яких ця земля годувала, одягала й навіть давала на різдво трохи готівки за працю при сівбі, обробітку, збиранні й очищенні бавовни, машини, мули й упряж, з допомогою яких люди обробляли цю землю, кошти, потрібні на утримання й заміну реманенту,— всю ту складну і плутану споруду, засновану на кривді й розбудовану в безоглядній пожадливості,— часами аж до прямої жорстокості не тільки щодо людей, а й щодо цінних тварин, споруду, яка все-таки виявилася самоокупною і прибутковою, і навіть більше, не тільки збереглася повністю, а й розширилася, зросла: Маккаслін, сам тоді мало не хлопчисько, зберіг її цілою в усій тій добі руїни й хаосу двадцять років тому, коли виживав заледве кожен десятий, і ще й розширив її, збільшив, і так і далі мало бути, щоб вона була самоокупна й прибуткова, і ціла, і постійно зростала, допоки триватиме рід Маккаслінів, хоч їхнє прізвище з часом, можливо, буде навіть і не Едмондси.
і хлопець:
— Таки нема ради. Тільки що так: не земля ця проклята, а ми. Не тільки наш рід, а й саме його ім'я, і не тільки колір його шкіри, а й дальші ознаки: Едмондси, білі, нащадки Маккасліна, але по жіночій лінії, через що прізвище у них від свого батька. Бічем — нащадок по старшій лінії, до того ж чоловічій, але він чорний, отож може мати прізвище, яке йому до вподоби, і нікого це не обходить, аби лиш не батькове, бо той же не дав йому ніякого прізвища...
і Маккаслін:
— Ти знаєш, що я тобі на це скажу, але все одно, коли хочеш знати, то ось тобі ще раз. Є й інший, і теж у третьому поколінні по чоловічій лінії, і найстаршій, прямий і єдиний спадкоємець, і білий, і навіть на прізвище Маккаслін, передане від батька до сина й від сина до онука...
і хлопець:
— Я вільний.
цього разу Маккаслін навіть руки не підніс, щоб послатися на зникомі сторінки у тих гросбухах, щоб нагадати про всю багатогранність сущого,— він мав на увазі тендітну й непіддатну ниточку, міцну, як правда, й незглибиму, як зло, і довшу, ніж саме життя, ниточку, яка сягала геть поза писемні сліди й родові статки, єднаючи хлопця з пристрастями, й хтивостями, й надіями, і мріями, і прикрощами тих людей, що давно стали тліном, що їх імен, коли вони були ще живою плоттю, навіть дід старого Керазерба ніколи не чув.
і хлопець:
— І від них теж вільний.
і Маккаслін:
— Нехай і так (я згоден), що Бог тебе вибрав з-посеред усього твого покоління так само, як, на твою думку, Він вибрав Ферта й Кумпана з-посеред їхнього покоління. І щоб тебе вибрати, Йому треба було ведмедя, і старого чоловіка, й чотирьох років часу. А тобі, щоб дійти до цього, треба було чотирнадцять років життя, і стільки ж, коли не більше, Старому Бенові, і понад сімдесят років Семові Фазерсу. Але ж ти тільки один. То скільки ж це тягтиметься? Чи довго?
і хлопець:
— Таки довго. Я ніколи й не казав інакше. Але все буде гаразд, бо вони витривають...
і Маккаслін:
— А ти собі станеш вільний. Ні! Ні тепер, ні будь-коли ані ми не звільнимося від них, ані вони від нас. Отож я теж зрікаюся. Я б відмовився навіть тоді, коли б знав, що відступаюся від правди. Я б мусив. Навіть ти можеш зрозуміти, що я не міг би вчинити інакше. Яким я є, таким є, і довік таким буду, яким уродився і яким завжди був. І я не один такий. Є й інші подібні до мене, як були свого часу подібні до Ферта й Кумпана в тому, що ти назвав першим, невдалим Божим планом...
і хлопець:
— Я теж не один такий.
і Маккаслін:
— Так. Навіть ти не один. Бо от подумай. Ти сказав, що в ту ж мить, коли Ікемотубе збагнув, що може продати землю твоєму дідові, він втратив її навік-віків. Гаразд. Отже далі: потім вона перейшла до Сема Фазерса, сина старого Ікемотубе. А хто успадкував її від Сема Фазерса, як не ти? Хіба не ти,— можливо, спільно з Буном — став спадкоємцем якщо не його життя, то принаймні його відходу від життя?
і хлопець:
— Так. Сем Фазерс звільнив мене.
І Айзек Маккаслін, ще не дядько Айк — задовго до того, як він стане дядьком половини округи, хоч так і залишиться нікому не батьком,— поселився в джефферсонському заїзді, куди на період судових сесій з'їжджалися присяжні і де зупинялися мандрівні перекупники коней та мулів,— найняв собі тісну, без каміну кімнатинку, приніс із собою новенький набір теслярського інструменту, дробовик з вигравіюваним на сріблі своїм ім'ям — подарунок Маккасліна, старий компас генерала Компсона (а коли генерал помер, то Айкові дістався ще його оправлений сріблом мисливський ріжок), залізну койку з матрасом та укривалами, які щоосені понад шістдесят років він братиме з собою в ліс, і блискучий олов'яний кавник бо він же мав і спадщину по материному братові Гюбертові Бічему, який доводився йому ще хрещеним батьком,— то був той самий опасистий горлань, по-дитинячи схильний до всяких витівок, що в нього дядько Кумпан 1859 року виграв у покер Тенні, дружину для Террела, сина Томі — "Бо мав одну масть проти явних трьох трійок" — і то було не якесь там виблякле речення чи рядок, у безсилому страху перед смертю набазграний слабкою й тремтячою рукою, як остання розпачлива спроба відшкодувати заподіяну в минулому кривду, а справжній Спадок, реальна Річ, вагома в руці, видима оком і навіть чутна для вуха: срібна чаша, наповнена золотими монетами, завинута у шматок джутової мішковини й припечатана перснем хрещеного на гарячому воскові, річ, яка (весь час зберігаючись у цілості) ще перед смертю дядька Гюберта й задовго до повноліття хлопця, коли він мав перебрати її у власність, стала не тільки місцевою легендою, а й своєрідною родинною реліквією. Коли хлопців батько й сестра дядька Гюберта одружилися, вони оселились в особняку, в тому величезному гроті, що його так і не скінчив старий Керазерс,— викурили звідти решту негрів і за посаг хлопцевої матері довершили будову, принаймні вставили вікна й двері, і стали там жити, всі, окрім дядька Кумпана, який відмовився покинути хатину, збудовану власноруч з братом-близнюком,— переселення це було примхою нареченої, може, навіть більш ніж примхою, хоч ніхто так ніколи й не довідався, чи вона справді хотіла оселитися в особняку і чи знала наперед, що дядько Кумпан відмовиться переселятись; отож через півмісяця після народження хлопця у 1867 році, коли одного вечора мати вперше зійшла з ним униз, на прибраному столі в їдальні стояла та срібна чаша у світлі яскравої лампи, і на очах у всіх їх — хлопцевої матері, батька, Маккасліна, Тенні (няньки, що тримала його на руках), не було тільки дядька Кумпана — дядько Гюберт одну по одній накидав у чашу блискучих золотих монет, тоді завинув її у шматок мішковини, розтопив віск, припечатав пакунок і забрав назад до свого дому, в якому він жив тепер самотою, вже без сестри, що тримала б його на припоні, як казав Маккаслін, чи то пробувала виховати, як казав дядько Кумпан, і з якого (то були похмурі часи в Міссісіпі) більшість негрів забралася геть, а тієї рештки, як казав дядько Кумпан, навіть він, Гюб Бічем, не потребував; собаки, однак, зосталися і, як казав дядько Кумпан, поки Нерон полював на лисиць, Бічем ханьки м'яв