— Ти, чувак, задовбав таким заумним письмом, я тут ні хріна не розумію, жодного слова! — розлютився Бамбула і пожбурив рукопис.
— Це тобі не писанки писати, — флегматично зауважив Костик. — Ти запитав, над чим я працював, а я показав тобі свою рецензію на книжку Малковича. Ти нічого не второпав. Деградація, старий, починається непомітно, усе "дриґ-дриґ" та "óпа-óпа", а тоді зирк — аж воно глибокий даун!
Вони сиділи у сквері біля Золотих воріт і пили пиво. Бамбула почав скаржитися на Аліну: відколи він розповів їй свій постмодерний сценарій спалення книг, Аліна не злазила з телефону, день і ніч бомбардуючи бідолашного Бамбуліні методично поновлюваним питанням: коли ми будемо палити Костикові книжки?
— Той кошмар уже півроку триває. Ти заховався у своєму Дупцю Воловому, тебе вона не дістане. А мене дістала! У мене вже руки почали тремтіти, як я малюватиму?
— То не від того; я знаю, від чого починають тремтіти руки.
— Іди ти на фіґ разом із прозорими натяками. Коротше, старий, хату в Біличах незабаром доведеться продавати. З книжками її, природно, ніхто не купить. Давай, думай: або забирай їх до холєри, або будемо палити. Три роки лежали, як-не-як.
— Будемо палити.
— Не пошкодуєш?
— За чим тут шкодувати? Їх більше жодна душа не купить.
— То я пішов телефонувати Аліні. Ага, додриґалася!
Аліна пообіцяла приїхати за півгодини. Бамбула з Костиком допили пиво і рушили вниз Прорізною, до однієї з тих кав'ярень, де у незапам'ятних 80-х роках збиралася на ранкову каву вся тусовка. Стояла безпробудна червнева спека, листя на каштанах обвисло як неживе, столичні німфетки ласували морозивом, Костик пояснював Бамбулі, що означає вислів "інтелектуальна пригода".
Аліна пірнула у прохолоду кав'ярні ніби рідкісна велика рибина; вона мала розпущені чорні коси, які вільним водоспадом ринули на плечі, і уважні очі, де поруч із лукавством причаїлася ледь вловима печаль; вона була схожа на Мавку, яка вповні природно почувалася у міському середовищі, однак за першої слушної нагоди могла дременути до Своїх — до лісовиків, водяників і перелесників. Малюнок її брів нагадував розкрилля вільних лісових горлиць і спокій від неї йшов також упізнаваний, лісовий. На неї одразу звернули увагу. Аліна вела популярну телепрограму, присвячену незвичайним явищам і подіям у нашому на позір сіруватому житті. Вона зібрала вже неабияку колекцію містиків, ліліпутів, ясновидців, контактерів з інопланетянами і всіляких інших сновидців, пророків, вісників Міленіуму або просто самотніх диваків. Спокійно і зрозуміло вона розповідала про драматичні збіги обставин, накладання часів і просторів, запаморочливі переплетіння екзистенцій та подій, які за хвилину перевертають догори ногами долю людини, закидаючи її у несподіване і малоймовірне "тепер". Єдине, чого вона прагнула у тих програмах з карколомними сюжетами — справжності подій, про які розповідали очевидці або учасники, і можливості зафіксувати реальні сліди їхнього розгортання. Аліна мала чудовий, рідкісний дар вислуховувати до кінця і ставити нечисленні, доречні питання, які згодом з'являлися і в її глядачів. Поза всім тим стояла незумисна здатність чи нахил до трагічного загострення, до вбачання, а отже, й показування іншим вищого смислу, притаманного буденному сенсові. Мало хто сумнівався, що Аліна вже встигла познайомитися з інопланетянами і покататися на літаючій тарілці над вечірнім Києвом.
Аліна приїхала разом зі своїм режисером і оператором Андрієм, замовила усім каву і заходилася слухати.
Але слухати не було чого.
— Все буде кльово, — сказав Бамбула. — Завтра ми влаштуємо опа-опа.
— Авжеж, — потвердив Костик.
Запала мовчанка.
— Але ж має бути якась послідовність рухів, розвиток подій, зримий ряд, контекст. Як ви думаєте це оформити? — запитала Аліна.
— Контекст у нас буде з підтекстом, — повідомив Бамбула.
Усі знову замовкли.
— Ми закопаємо стовп, — після довжелезної паузи почав пояснювати Костик. — Від верхівки стовпа пустимо шнурки. Утвориться щось на зразок конусоподібної піраміди або пірамідального конуса.
— Еге ж, з чимдалі ширшим діаметром, — потвердив Бамбула.
— Обплетемо ту піраміду клейкою стрічкою, а на стрічку повішаємо книжки. Слід купити кілька літрів бензину.
— Костик виголосить прощальне слово. "В путь вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив…" Чиркне запальничкою. Фур-р-р! — на всю кав'ярню розлетілися Бамбулині лапи. — Ми могли би і без телевізії зробити те дриґ-дриґ, але хочемо продемонструвати структурні перетворення у сфері відкритості. Ну, і знимка на згадку залишиться. Тепер книжки не кожного дня палять.
Мавка Аліна відверто засумувала.
— Я ще ніколи не бачила, як палять книжки. То має бути дуже страшне видовище. Я чула, що в книжках стільки енергетики… Це ж не чисті аркуші горітимуть, а поезія.
Костик протер хустинкою окуляри, знову вдягнув їх і, зробивши кілька ковтків кави та прибравши позу вченого мужа на академічній раді, став пояснювати:
— Спалення книжок, Аліно, є давньою європейською традицією, набагато давнішою за книгодрукування. Починаючи з пожежі, яка знищила Олександрійську бібліотеку, продовжуючи іншими акціями християн, котрі залюбки палили книги гностиків і єретиків. Потім настало Середньовіччя, шкода слів, бо тоді книжки горіли по цілій Європі, а на їхньому полум'ї смажилися автори. Про Ренесанс я нічого не знаю. Далі Лютер. Лютер спалює папську буллу. Починається Контрреформація. Інквізиція палить Яна Гуса і Джордано Бруно, разом з його памфлетами, а заодно лютеранські й аріанські видання. Потім Гітлер, по всій Германії ватри із заборонених книг. Якщо ж брати суто літературний аспект, то перше, що спадає на думку — Рембо, який, кажуть, спалив на очах у нажаханих родичів майже весь наклад "Одного літа в пеклі", хоча є й протилежні свідчення, а також Гоголь, що спалив не лише другий том "Мертвих душ" (якщо він його перед тим написав, звичайно), але й нерозпродані екземпляри віршованої ідилії "Ганц Кюхельгартен". Окреме відгалуження — літературні заповіти, де мало не всі вмирущі письменники заповідали спалити ту чи ту частину їхньої творчої спадщини, Кафка — перший приклад. Ну, і загальновідоме, Михайль Семенко, який спалив "Кобзаря" Шевченка. Я не працював над цією темою, але, якщо почати досліджувати, можна написати монографію на тисячу сторінок. На щастя, я не науковець, а практик, тобто поет. Втім, можете не сумніватися, що на Заході таких монографій щодо книгопалення є вже кільканадцять. Тому, Аліно, боятися не треба. Спалення книг, як бачимо з історії, є богоугодною справою.