А про що, взагалі, я хотіла тобі написати? А, про неприємні речі.
Отже…
Що там все ж таки було в тому твому романі? Якою катастрофою він закінчується?
Нещодавно виглядало на те, що мене потнуть на кавалки, відіб'ють їх і з'їдять разом зі всіма моїми флейтами, валізками і черевиками.
Правда, стосунки мої з Гейсбрехтом є дуже скомпліковані, тим більше, що ми вже три рази за останній місяць вирішували розійтись по-дружньому, але як можна все це реалізовувати, живучи в одній хаті разом?
Але виглядає на те, що все може гарно закінчитись, як я розпочну мій контракт у Ганновері від 1 листопада. А після Нового року можна буде мені щось пошукати, якусь малу квартиру, ще не знаю де, чи у Мюнхені, чи в якомусь іншому місті Європи.
Костику, постарайся зі мною зустрітись.
Сіао, Андруся.
4. Привіт, Костику!
По-перше, вітаю Тебе з "Вечірнім медом", і з тим, що треба встати і кудись вийти.
Це чудово!!
Дуже хотів би сісти з Тобою за кавою, ввімкнути цей компакт і мовчати сорок п'ять хвилин. А потім ще мовчати і слухати живого Костика. І взагалі, нам є про що помовчати.
Я дуже часто згадую ті часи, коли ми з Тобою безтурботно барахтались у львівському вирі. Це було як сон. Відтоді багато змінилось. Ми подорослішали, стали добропорядними і поважними. А дехто і не дожив. Морозов — гість на Україні. Дема виставляють ледь не на всіх виставках у світі (принаймні, він так каже), Бампер — батько двох дітей, серйозний театральний композитор (у всякому разі, йому так здається), Тарас Чубай — зірка естради і TV. Про Тебе я взагалі мовчу. Не хочеться думати про вік і втрачені роки. Хочеться вірити, що вони не втрачені, бо є досвід і є той роман, що Ти пишеш. А ще є наша дружба. Вона сама по собі варта пера.
Я прийшов до висновку, що ми з Тобою є приречені люди. Ми — романтики, а це зараз не модно. А ще ми маємо одну і ту ж романтичну звичку, з якої періодично зіскакуємо для того, щоб вищезгадані роки не були зовсім втраченими.
Павло не зіскакував, бо втрачати не було що. Хіба що жуків. Так, так, — він був справжній романтик. Ще з раннього дитинства Троцький почав збирати жуків і збирав їх багато років. Поробив гарні, зашклені коробочки, а там, нанизані на голочки, підписані латиною, стирчали десятки різних комах, жуків і всякої гидоти. Це була потрясаюча колекція! Якийсь музей хотів купити це все за доляри, але він вперто відмовляв. Павло розгубив або пропив у своєму житті ВСЕ — паспорт, усі документи, які засвідчували про його існування на Землі, родичів, здоров'я. Залишились тільки жуки, що поєднували його, як місток, зі світлим минулим. І от за півроку до смерті щурі зжерли ту колекцію у майстерні одного знайомого, художника Колі, може, Ти його пригадуєш.
Одного разу до мене подзвонила давня знайома Троцького, Дема, Бєлова і всієї тої роти бійців. У свій час вона пройшла добру школу "голки і склянки", але зуміла гальманути і тепер різко вдарилась у релігію. Отже, дзвонить вона мені і каже, що з Пашкою біда. Виявляється, що він уже давно лежав у тубдиспансері. Сам розумієш, як там лікують. Якщо ти без грошей, то що ти лікувався, що радіо слухав — однаково. А звідки у Троцького гроші?!
Продиктувала вона мені цілу купу лікарств, які треба було купити. Я, звичайно, це все бігом дістав, але було пізно, бо наступного дня Люба (її так звати) мені передзвонила і сказала, що Павло помер. Батьки Пашки були у запої, і не цілком усвідомлювали, що діється навколо. От і все.
Вся піднектарна тусовка зібралась о третій годині на каві і думу думали, де взяти гроші. Їм не звикати, бо думають вони про це щодня, тільки причина дещо інакша. Коли я прийшов, то Бєлов мене трошки порадував, бо Американка передала якісь гроші і ще дехто зкинувся. Щастя, що якісь далекі родичі Троцького купили труну і хрест. Все одно парадом довелось командувати мені. Вінки, квіти, автобус і т. д. Ховали Павла з лікарняної каплиці. Він лежав і хитрувато посміхався. Бабуля плакала, а батьки посварились прямо під час служби Божої над труною. Священик змушений був скоротити свій ритуал до мінімуму і втік.
Пізніше скромний похорон. Я їхав разом з усіма. Батьки Павла сиділи в дикому бодуні над труною в автобусі. Весь час шепотіли про якісь гроші, ґешефти і таке інше. Мати Павла час від часу згадувала, що везе сина на цвинтар і тоді раптом старалась видусити плаксиву гримасу. Фелліні би такого не придумав!!
Пізніше ми повернулись до Львова. Всі плели якісь дурниці, які в таких випадках говорять. "Як він кльово виглядав", "Як живий" і т. д. Я цього слухати не міг і тому запропонував піти у "Нектар". Там ми зісунули столи докупи. Я взяв двадцять кав. Бєлов побіг за кіром. Потім весь Нектар пом'янув Троцького, львівського Гавроша, романтика, бухаря і безмежно добру людину.
Знаєш, Костику, Павло був щасливою людиною. Ми з Тобою "зіскакуємо" для того, щоб працювати і самостверджуватись. А для нього кір був роботою і самовираженням. Якби він не пив, то Ти ніколи про нього не писав би. Ми б його просто не знали.
Мене щось почало заносити, мабуть, тому, що зараз третя ранку. Треба іти спати.
Бувай здоров. Дзвони.
Твій Бампер.
II
— Ти бачила коли-небудь п'яного янгола?
— А ти?
— Одного-єдиного, раз у житті. Він їхав верхи на блакитному єдинорозі, співав у міліцейський мегафон "Несе Галя соду" і сипав у натовп тисячі цукерків, украдених напередодні із фабрики "Світоч". Натовп шалів.
— А єдиноріг?
— А єдиноріг і собі був п'яний. До того, що вже не міг співати.
— Знаєш, — сказала Андріяна, несамовито затягуючись своїм зеленим Marlboro, якого я терпіти не міг за його слабкість, — знаєш, мені подобається наш роман. Але прошу пояснити, чому в ньому стільки пиятик і п'яниць? Багатьох це денервує. Вони кажуть, що тут нема жодної цигарки з маріхуаною, жодної сцени над озером, жодної згадки про існування Інтернету або сексу — і жодного сюжету. Тільки кір і сині від кіру бухарі, поведені на поезії та музиці. Оленка казала…
— Цей роман не для багатьох, скільки можна пояснювати. А твоя Оленка просто дурна, вона не знає, що таке метафора. Навіть цього!
— А ти звідки знаєш, що вона цього не знає? — звелася на лікоть Андріяна, вродлива кобра.