VI
"передмістя порічки дички тут сидітимеш до зими // перехняблені двері крамнички перевидані тлусті томи переламані долі й губи перепечені прісні млинці // білий кіт на порозі клубу наче янгол на гробівці // хтось чекає від тебе крику в міру мудрий і в дошку свій хтось шукає собі осику хтось мережить собі сувій // всі прикаяні всі при ділі що ж тобі тільки цвіль застіль? // оголошення поруділі поріділий плач породіль переділені крісла й лички перевтілення без пуття // передмістя порічки дички переписуєш знов життя".
Перевтілення без буття. Плюскіт води. Кімната, вся в сонці і в музиці, а за вікном — білі і жовті хризантеми, щедро оббризкані росою. Рання осінь, осінь славна, дорожні речі в шафах, папір і книги на столі. Купатися вже холодно. Безлюдний пляж, дуже жовтий пісок, дуже яскраве і високе небо; готуєш собі пряженю, запиваєш її холодним молоком і читаєш листи Рільке. Може таке бути? Цілком. Тільки от гроші закінчуються; брати молоко та хліб "на віру" не випадає, тут цього не люблять; треба їхати туди, де люблять; куди це? Чорт його зна, може, до Франції; жили ж там якось їхні художники… По-перше, це було ще перед війнами, по-друге, ти не їхній, по-третє, ти не художник, а борги рано чи пізно доводиться повертати навіть у Франції. Я міг би розплачуватися книжками; звісно, не тими, які написав сам, — але ось хоча б і листи Рільке, "перевидані тлусті томи"… так, ця бідолашна доярка просто вмирає за листами Рільке; можеш на додаток запропонувати їй касети з записами "The Doors", "Genesis", Гейбріеля й Коллінза, а ще ліпше — "AC/DC". Крім того, хто насмілиться стверджувати, що ми живемо не перед війнами? То ж бо й воно. Гроші. Скарби, лотереї, спадок і меценати викреслюються одразу ж, гонорари теж туди, позичати… але скільки ще можна позичати? Може, дійсно загнати кілька книжок і касет? Шкода, звісно. Але що, в такому разі, може порятувати від грошей? Тобто від необхідності мати їх… цікаво, як вони всі примудряються жити — і мати гроші, дехто навіть дуже-дуже багато; поділилися б; ага, ця думка виникла задовго до твого народження, відтак, викреслюємо; вони працюють, старий, або знаходять скарби, або виграють, або успадковують — "всі прикаяні всі при ділі" — так само, як і ти колись працював; захотів України — маєш її, вдавися, бо твої книжки Україні, за перепрошенням… прикро, коли доводиться зациклюватися на подібних речах, але, що вдієш; найсмішніше те, що й тут ти не перший. Андрусі добре, вона поїхала собі до Голяндії, де не існує інфляцій та економічних криз, і має подібні проблеми в носі… ну, не зовсім у носі, та все ж; і чому Моррісон не заповів своїх грошей мені? Хіба це справедливо, щоб батьки, тим більше адмірали, ставали спадкоємцями власних дітей? Джиме, незримий і реальний, якщо ти десь поблизу, допоможи мені; хто-хто, а ти знаєш, як паскудно жити; без грошей, я маю на увазі. А з грішми? О, з грішми добре писати, і менше тоді думаєш про Андрусю, і можеш дозволити собі кілька нових книжок щомісяця, і божественно міцний чай, і куриш тоді "Dunhill", а не "Ватру", яка теж, до речі, закінчується; багато чого можна, коли маєш гроші, і ось що характерно: чим більше грошей, тим більше можливостей та потреб; бідний я, бідний марксист; навіть у цій нещасній, перепрошую, державі можна видати книжку власним коштом; але для того, щоб видати, її спочатку треба написати; а для того, щоб її написати, треба, Джиммі, гроші… А на дідька видавати книжку? А на холєри її писати? Ну, почалося.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
+ + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + +
+ — + — + — +//— + — + — + —//+=-//-=+//?+?+?+?+?+?+§+І+№+І= А+х+х2+0=0.
Мати все — означає не мати нічого; а навпаки? Я взагалі не маю грошей — отже, всі гроші на світі належать мені? Непогано; я навіть здогадуюся, як можна розпорядитися певною сумою; але тоді втрачається рівновага, бо використана сума належить уже не мені, а комусь іншому, проклинаю тебе, політекономіє. Але продовжимо: скажімо, я витратив десять тисяч долярів; отже, з усіх на світі грошей тільки вони мені не належать. З цим можна погодитися. Десять тисяч долярів — не так уже й багато; мікроскопічна сума, коли замислитися. В такому разі, мені належать усі гроші на світі, за винятком десяти тисяч долярів; відтак, тепер не можна сказати, що я не маю нічого, а отже, маю все; тепер можна сказати, що я не маю лише десяти тисяч долярів. І я дійсно не маю їх, Джиммі, як не крути; а вони дуже б мені знадобилися. Принаймні, можна було б цілком порядно протягнути два-три роки. І за ці роки написати цілком порядну книжку, видати її своїм коштом, продати, а за виручені гроші пожити ще рік і написати ще одну порядну книжку, не рухаючи решти всесвітніх грошей; і так до смерті мережити собі сувій… досить нудно, зрештою. А ти впевнений, що можеш написати порядну книжку? А раптом вона виявиться дешевою базграниною? Плакали тоді десять тисяч? Цікаво, чого б це я мав писати дешеву базгранину? Ну, гаразд, ти напишеш геніальну книжку — але український плебс, та й не тільки він один, геніальних книжок не читає і не купує; що ти на це скажеш? Ох, Андрусю-Андрусю, де ти зараз? "Напиши порядну книжку, не маючи десяти тисяч долярів", — сказала б ти. Але це неможливо, Андрусю; порядну книжку неможливо написати без десяти тисяч долярів у кишені. "Ну, то напиши н е п о р я д н у", — сказала б ти знову. Сонечко все вище, ластівки сидять на дротах, мовчки чистять пір'я, час від часу перелітають з одного місця на інше. Вони теж не мають десяти тисяч долярів; однак, вони й порядних книжок не пишуть. Вони взагалі писати не вміють. Сказитися можна.
1 чого це колумбійськомовні письменники не хочуть допомогти своїм україномовним кулєґам, — ось хоча б і цей, Габріель Марсія Ґаркес… Як знати, може, він комусь і помагає — припустимо, Михайлові Коцюбинському, а всім одразу не допоможеш, брате; ну, гаразд, нехай Гаркес помагає Коцюбинському; а Октавіо Паз кому? Колосальний поет, старий уже, як пес — і сидить собі на тій Нобелівській премії, пес на сіні; ну, а в нього може бути купа боргів, може, в нього вже й не лишилося ні хріна… Сумна це справа — рахувати чужі прибутки; коли я отримаю Нобелівську премію, то, як мінімум, десять тисяч роздам молодим письменникам; один нехай буде українець, другий — поляком, а третій — колумбійцем. Або циганом. Тобто ромом. Або бренді.