Сергій. Любов моя!.. Щастя моє!.. Радість моя! Т а н я. Ой! Може, тоді вже не скажеш.
Сергій. Скажу!.. І ще скажу: "Так тут хороше, що душа співає.... Давай згадаємо нашу улюблену пісню..." Т а н я. Давай. (Заспівує).
Ми підем, де трави похилі, Де зорі в ясній далині.
Вступав й Сергій.
І карії очі, і рученьки білі 1 д . . Ночами насняться мені. /
Сергій бере її руки в свої, дивиться на неї закохано.
За річкою за голубою Дві чайки у хмари зліта.
В краю подніпровськім ми стрілись з тобою, 1 дв;ч}
Веселко моя золота. ]
Над полем зарошені віти Зелене верхів'я звело.
У парі з тобою ми будем любити 1 дв}ч}
Усе, що на серце лягло. ]
І стеляться обрії милі. І вечір в осіннім огні.
І карії очі, і рученьки білі 1 дв{ч{ Ночами насняться мені. /
Сергій (цілує її ніжно). Як мені добре з тобою. Таня (схилившись на груди йому). І мені... І мені так хороше.
Співають солов'ї.
Сергій. Чуєш? Таня. Чую.
Сергій. Це вони для нас співають.
Слухають.
Із-за куща виходить Степанида, дивиться на них, зникає.
Таня. Наче хтось стежить за нами. Сергій. Здалось тобі. Таня. Я чула шелест ліщини.
Сергій (озирається). Ніде нікого. Та й кому це потрібно стежити за нами. Подумай сама.
Входить А л ь о ш а, вітається за руку з Танею. Простягнув було руку агрономові, але роздумав.
А л ьош а (до Тані). Я тебе в колбуді ждав... Ось два квитки в кіно, а ти... (Зітхнув). Це доказ того, що тепер мені все ясно.
Сергій. Ото й добре.
А л ь о ш а (глянув на агронома, але нічого йому не відповів). Але я хочу, Таню, сказати тобі дещо по секрету. Таня. Ніяких секретів! А л ь о ш а. Дуже прошу... Сергій. Послухай, що він хоче. Таня. Ну, ходім уже... горенько моє!
А л ь о ш а (зітхає). Не про таке я мріяв... це доказ того, як можна помилитись.
Іде на відстані за нею.
Сергій (дивиться їм вслід). Пора це все кінчати... Особливо тепер...
Загортає матерію, бере плащ, хоче йти, але дорогу йому заступає Степанида.
Степанида. Заждіть, Сергію Андрійовичу. Сергій. Степанида? В такий пізній час... Що ви тут робите?
Степанида (хвилюючись). Нічого не тямлю зараз. Світ мені не милий... Жити не хочеться. С е р г і й. Та що з вами?
Степанида. Хіба я знаю. Все бачила... і як матерію дарували, і хустку...
Сергій. Ну, дарував.
Степанида. ...І як заручний перстень... їй... Сергій. Щось ви таке говорите, Степанидо. Степанида. Правда. Я зараз сама не знаю, що говорю... Нащо говорю.
Сергій. Степанидо!
Степанида (не слухаючи його). А я ж то думала — моє щастя... Вранці з дому йдете — я очима вас проводжаю. І жду не діждуся, коли вечір настане... Коли додому ви з поля повернетесь.
Сергій. Мене... Ждете?
Степанида. Жду. А спати ляжете,.я стежу, поки заснете, і тоді дивлюся на вас, дивлюсь та милуюся.
Сергій. Як же це... У мене ніколи... навіть в думках... Степанида. Неловко мені... признаватися... Сергій. Розумію.
Степанида. Живемо в одній хаті... Невже ви нічого не помічали?
Сергій. Помічав, але не надавав значення... Щоб ви серйозно...
Степанида. Все одно тепер... Ви чули... Не стану критися... Я люблю вас, Сергію Андрійовичу. І коли сьогодні ви з хати пішли — здогадалась, куди йдете... Серце моє защеміло від болю, і я назирці... за вами.
Сергій. Це ж не добре, Степанидо.
Степанида. Не думала в ту хвилину: добре чи зле роблю. Вся душечка моя горить... аж туманіє голова.
Сергій. Степанидо... для чого... Треба забути... викинути з свого серця...
Степанида (гаряче). Не одружуйтесь... Благаю вас. Я нещасна жінка../ Вперше в житті... отаке зі мною... І я тепер не знаю, що мені робити.
Сергій. Доведеться іншу хату...
Степанида. Ні, ні! Ви цього не зробите... Не зробите! 119
Входить Таня, слухає.
Я мушу бачити вас щодня... Чуєте? Я, мабуть, розум втратила після того поцілунку... Ви пам'ятаєте... Тільки про вас думаю... Вами живу, бо я... я люблю вас, люблю!.. (Цілує Сергія).
Тетяна затуляється ліктем, мов від удару, вибігає.
Сергій. Що ви робите?..
Степанида, Не знаю... Безтямна стою перед вами. Ви не підете від мене... Чуєте?.. Не пущу!..
Сергій. Піду! Тепер-то вже неодмінно піду! Степанида. До неї? Сергій. До неї.
Степанида. Тоді я... спалю їхню хату! Сергій. Отямтеся, Степанидо! Чи розумієте самі, що говорите?
Степанида. Спалю!.. Так і знайте! Сергій. У нас скоро буде весілля. Степанида. Весілля не буде! Чуєте? Не буде!
Завіса
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Ґанок і подвір'я Олени Зими. Перед вікнами квіти, серед яких пломеніють стрункі та повні ружі. Світить місяць. В його променях виграє Дніпро, дальні затоки. Десь там у лозах, а може, в гаю, горить рибальське багаття
Під вишнею, на лавочці, сидить Тетяна. У всій її постаті відчувається велике невтішне горе.
Лине звідкись пісня. Вслухається в гу пісню, несвідомо зриває квітку, байдуже дивиться на неї. Непотрібна квітка випадає э руки... Пісня наростає...
На ґанку з'являється Олена Семенівна. Якийсь час мовчки дивиться на онуку, потім підходить до неї, обіймає.
Олена Семенівна. Що з тобою, дитино моя? Чому мовчиш? Чому криєшся від мене? Таня. Бабусю!.. Навіщо жити?
Олена Семенівна (тривожно). Що ти говориш? Таню, рідна моя, скажи, що трапилось?
Таня. Я навіть плакати не можу. Наче серце вийняли з грудей... Наче всю кров з нього випито до краплиночки...
Олена Семенівна. Кров... Кров... Ти ще не знаєш, яке горе буває... І не дай боже тобі його знати. А мені довелось...
Таня. Тяжко...
Олена Семенівна. Оберігала тебе раніше... Не хотілося тривожити... Ну, мабуть, такий час настав, що треба тобі всю правду знати.
Таня (притихла, дивиться на бабусю). Яку... правду?
Олена Семенівна. Про твою матір, а мою дочку єдину... Ольгу.
Таня. Вони від бомби... в ешелоні... Самі говорили. Олена Семенівна. Не від бомби... З хати її забрали серед ночі. Катували тяжко... Таня. Маму?.. Мою маму?
Олена Семенівна. Довіку в моїм серці рана, і нічим її не загоїти.
Таня. Як же це?.. Нічого мені...
Олена Семенівна. Коли б же знала, що таке трапиться, краще б не їхала до сватів на гостювання. А то пристали до мене і Ольга, і твій батько: "їдьмо та їдьмо, мої батьки ще онуки не бачили". А тобі було, мабуть, з рік, а може, й того менше. Зібрались і поїхали.