Молодиця. Хто?
Олена Семенівна. Та Иозеф Валяс. Його фашисти мали вбити, а він утік з-під розстрілу та прибув до наших партизанів... Було це в Білорусії, в лісі... Боже, пізнали ми одне одного. І я зраділа, і він. Обнялись ми, поцілувались, а всі люди на нас дивляться, та плескають у долоні, та кричать: "Нєх жиє вель-ке братерство!", "Сто лят!", "Сто лят!" А вже як мітинг скінчився, почали нас розпитувати геть-чисто про все. Одна каже: "Ну, а як баба стара, куди її дівати? За ворота?" Я їй пояснюю: "Ось дивіться на мене. Мені шістдесят сім літ, а я до вас приїхала... Працюю в колгоспі, на здоров'я ще не жаліюсь".
Пі
Сидір Антонович. До ста літ тобі зносу не буде.
Олена Семенівна. Правда, правда! Отож і розказую, як восьми літ зосталася сиротою, а підросла — у наймах робила, у поміщиків в економіях і ходила в Таврію на заробітки. І скільки горя зазнала і натерпілась за старих часів. От ви й подумайте — чи могла б я до вас приїхати, коли б не Радянська влада та не колгоспне наше життя?
Сидір Антонович. Вірно!
Олена Семенівна. В якій, кажу, країні отаке бувало, щоб колишня наймичка виходила на трибуну говорити з людьми? І щоб на грудях у неї сяяли Золота Зірка Героя Праці і орден Леніна? Нема, кажу, такої другої країни в світі!
Сидір Антонович. Правильно говорили їм, Олено Се-менівно.
Олена Семенівна. Авжеж, правильно! їздили, кажу, за кордон і раніше. Але хто їздив? Поміщики, та дворяни, та всякі пани великі, та духовенство, а ось тепер зустрілася з вами я, проста селянка-колгоспниця. Хочу подивитись, як ви живете, поділитися досвідом роботи, розказати про нашу Україну, бо ми, трудові люди, в якій би державі не жили, а завжди хочемо миру, завжди зрозуміємо одне одного й подружимо між собою. Це точно.
Входить Степанида, сідає осторонь, снідає.
Отак все їм і розказую, а вони слухають. А вже перед тим, як мали ми додому вирушати, прийняв нас їхній президент у палаці Бельведер.
Голос. Частували добре?
Олена Семенівна. А добре. Президент посадив мене біля себе і за моє здоров'я випив чарку, ще й при всіх назвав "королевою праці".
Голоси. Королевою?..
Олена Семенівна. І то все — за мій чесний труд. Отака була мені шана від президента.
Г о л о с. А що ж на столи подавали?
Олена Семенівна. Та все, що хочеш: і вина всякі, і закуски, ситро й пиво. Тільки... тарані не було. А я дуже люблю суху тараню... до пива.
Голоси. Таранкою або рибцем і ми б посолонцювали.
Олена Семенівна. Ну, скажу вам, хоч і добре було мені в гостях, а вдома краще. За рідним селом дуже скучила, за людьми нашими. А найбільше турбувалася за коноплі.
Сидір Антонович. Коноплі в тебе, Олено Семенівно, добрі.
Олена Семенівна. Мало сказати добрі. Як вітер повіє— зелена хвиля, аж темна, по них так і гуляє, так і гуляє. Хочемо, Сидоре Антоновичу, цього літа світовий рекорд дати.
Сидір Антонович. Вірю! Таких конопель ще в нашому колгоспі не було.
Санька. Заздрю я вам, Олено Семенівно. Скрізь побували, побачили світу.
Сидір Антонович. Ну, ти, Санько, скаржитися не можеш. Ти і в Київ, і до шефів зі мною їздила.
Санька. Ой Сидоре Антоновичу, я в тих шефів тільки розстроїлась.
Сидір Антонович. Хто ж тобі винний, коли в тебе характер неспокійний...
С а н ь к а. Та як же можна бути спокійною?
Сидір Антонович. І там я червонів за тебе.
Санька. Червоніли... А хіба я неправильно їм чортів давала? Ну, ви ж подумайте. І поля оброблені, і ферми в них добрячі. Можна повчитися... А село яке? А хати які? Ну, хіба ж можна так жити?
Сидір Антонович. Тобі, Санько, важко загодити.
С а н ь к а. Та чи про мене ж мова йде? Для себе нехай дбають. У нас глянеш на село—все в садах. Хати побілені, чепурні... А в них селом ідеш — ну ні деревинки. Хати обідрані, наче на стінах чорти горох молотили. Ай-яй-яй! Дивилась я, дивилась і не змовчала. "Як же,— кажу,— можна терпіти отаку срамоту, щоб стояла гола хата, обшарпана, невірна?" Ну, налетіла я там на їхніх керівників.
Сидір Антонович. З тобою тільки морока одна.
Санька. Дарма! Я правду де хочете скажу! Хіба це порядок? "Чому,—кажу,— ми в себе, на Черкащині, і сади садимо, і хати чепуримо? Чому ви такого робити не можете? Чому дерев мало саджаєте? Чому за хатами такий догляд? А які кладовища? Ні деревиночки, ні куща бузку — вигоріла земля лежить. Та хіба ж ви при царському режимі живете?" Розсердилася на них. І ви думаєте, образились?.. Визнали критику правильною.
Сидір Антонович. Ти ж, як ґедзь: всякому дошкулиш. Є і в них сади...
Санька. Скільки ж тих садів!.. Ні, Сидоре Антоновичу. Я так думаю: у нас країна одна і уряд один... Та коли б я мала право — такий би закон видала. На весь Радянський Союз... Народилось дитя: чи в місті, чи в селі,— байдуже де,— батьки мусять відзначити таку подію...
Голос парубоцький. По чарці випити.
Санька. Голодній кумі чарка на умі... Отак і ти. Не про чарку говорю. Дитя з'явилося на світ,— батькам наказ: посадіть деревце. Пішло дитя в школу — хай само посадить деревце: чи вишеньку, чи сливу. І не тільки посадить, а ще й догляне, аби те деревце росло та зеленіло. Як би прикрасилась вся наша земля! А я люблю на дерева дивитися, слухати люблю, як листя шумить. І ще б мені хотілося побачити моря й океани... Входить А л ь о ш а з вилами, глянув на річку, зітхнув.
113
5 Л. Шиян, т. 2
Сидір Антонович. Ой Санько, ще побачиш світу. А зараз давайте знову сіно громадити.
Олена С е м е ні в н а. Оце й таке, я поснідала, а де ж моя Тетяна?
А л ь о ш а. На човні плаває... ваша онука... Олена Семенівна. З ким же то вона? Альоша. З агрономом. (Зітхнувши, виходить).
Підвелась Степанида, дивиться на Дніпро.
Олена Семенівна. Добрий хлопець. Своє діло знає. Сидір Антонович. Хазяїн росте.
Олена Семенівна. Вчора під час обіду розповідав у нашій ланці, що вже на Кубані серед механізаторів об'явився такий молодець Володимир Світличний, що вирощує великі врожаї цукрових буряків... без сапки.
Сидір Антонович. Об'явився.
Олена Семенівна. Боже! Як пригадаю, скільки виполола я на віку тих бур'янів! Та й поперек болить, і рученьки мліють, і пучечки на пальцях вогнем горять... Сонце тебе палить, а ти спини не розгинаєш цілісінький день. Думай, Сидоре, швидше думайте, щоб сапачку вже з наших полів зігнати. Якщо на Кубані знайшовся Світличний, то знайдуться й на Черкащині такі молодці, що машинами полегшать наш труд жіночий. Постарайтеся з агрономом для людей.