ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ
П'єса на три дії, сім картин
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Сидір Антонович Стародуб, голова колгоспу, огрядна, хвора на серце людина.
Олена Семенів на Зима, ланкова, Герой Соціалістичної Праці.
Тетяна Г р о м е н к о, її онука, 20 років.
Санька, бригадир, молодиця середніх літ.
Сергій Андрійович Заярний, агроном.
Степанида Бережна, вдова, ще молода і вродлива.
Альоша Вертепа, юнак, закоханий в Тетяну Громенко.
Колгоспники, колгоспниці.
Дія відбувається в одному з подніпровських сіл.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Сільське подвір'я. Ліворуч — ґанок і частина хати з вікнами, перед якими розрослися й буйно розцвіли квіти. За хатою — тин і кущ бузини, а далі, скільки оком сягнеш, прослався мальовничий простір подніпровського краю.
З вулиці на подвір'я заходить Степанида Бережна, ставить біля ганку сапачку, дивиться на двері, немовби вагаючись — йти чи не йти, а потім, тяжко зітхнувши, повертає до яблуні, де стоїть столик і вкопані в землю лавочки; сідає на одну з них. Якийсь час дивиться поперед себе, але, здається, нічого не бачить. В очах її біль, і туга, і відчай.
Степанида. Як же мені далі жити в світі білому? Скажіть!..
Глухе, нестримне ридання сповнює подвір'я. Зсовується з плеча хустинка, падає на траву. Не помічає, не підіймає. А на Дніпрі зринає мелодійна, хоч і журлива пісня. Гірко плаче Степанида. З вулиці входить Сергій Андрійович Заярнийіз жмутком барвистої від цвіту трави. Почув ридання, підходить до вдови, несміливо кладе їй руку на плече.
Сергій. Степанидо, що з вами?
Степанида підводить важку голову, дивиться на нього. Хтось вас образив?
Степанида заперечливо хитає головою. Чого ж ви плачете?
Молодиця несподівано схиляє голову йому на груди,
Заспокойтесь... Ну, заспокойтесь, Степанидо... Чуєте?
Степанида (затихає, потім обривається від нього). Простіть, Сергію Андрійовичу... Не думала я... Простіть...
Сергій. А ви нічим не завинили переді мною, то чого ж пробачатись?
Степанида. Негарно якось вийшло...
Сергій (дивиться на неї). І все-таки ви можете мені сказати... Що з вами?
Степанида. Не знаю...
Сергій. Дивна ви жінка, Степанидо. Ось живу я вже з півроку...
Степанида. Я рада... Що такий квартирант у мене... Є до кого словом обізватись.
С е р г і й. А от і досі вас не розгадав. Знаю, душевна ви людина, добра.
Степанида. Тільки бог щастя не дає. (Зітхає). Покалічена моя душа, Сергію Андрійовичу... Війною покалічена. Сергій. Розумію.
Степанида. Життя моє розбите... Горем я затемнена... Сиротою зростала... Сиротою заміж вийшла. Сергій. Сиротою.,.
Степанида. Сиротою! Батька мого вбили куркулі... у тридцятому... коли він людей у колгосп гуртував, а мати з горя як злягли, то вже й не підвелися більше. Отака моя доля... Нещаслива...
Сергій. Бач, як воно виходить... Я теж, Степанидо, втратив батька...
Степанида (співчутливо). То хоч матінка жива? Сергій. Нема... Степанида. Померла?
Сергій. Від бомби... у цю війну... А я в лісі з хлопцями гриби збирав. Повертаюсь додому, а вже ні хати... ні батьків.
Степанида. Значить, і ви... сирота? Ой боже, в одній хаті живемо, а й досі нічого не знаємо одне про одного.
Сергій. Не доводилось про таке говорити.
Степанида. І як же ви потім... без батьків?
Сергій. Важко було... особливо при німцях... І милостиню збирав, і худобу пас... А коли прийшли наші війська — взяли мене в дитячий будинок. Там жив і вчився... Мріяв стати агрономом, і, як бачите, мрія моя здійснилася!
Степанида. А моя доля десь блукає за синіми морями та високими горами... Як у тій казці... І жду я її, жду, та ніяк не діждуся.
Сергій. Ви її з-за моря виглядаєте, а вона десь, може, тут, поряд з вами... доля ваша.
Степанида. Ой ні! Коли б поряд була — озвалася б до мене, вість подала... (Зітхає). Ось ви питалися, чого плачу... А я, вірите, і сама не знаю. Часом немов гадина біля мого серця обів'ється і жалить, жалить... І так тоді гірко стає, так журно, що не можу я.,, не заплакати.
Сергій. Ви... дуже любили... свого чоловіка?
Степанида. Не знаю.
Сергій. Отаке...
Степанида. Коли правду сказати, то я не роздивилася на нього добре.
С е р г і й. А як же ви... заміж?..
Степанида. Пам'ятаю, десь, мабуть, за місяць перед війною здибав мене в полі. "Здрастуй, Степанидо!" — "Здрастуйте,— кажу,— Гарасиме!" Пішли разом до села. Він і питається: "А що, Степанидо, чи пішла б за мене.. коли б я тебе засватав?"
Сергій. Отак зразу? Чи, може, ви раніше з ним зустрічалися?
Степанида. Де там! Я про нього ніколи навіть і не думала. Стою, дивлюсь на нього,— не знаю, що відповісти.
С е р г і й. А скільки ж вам було тоді літ?
Степанида. Сімнадцять. Мовчу, а він жде... Втекла я від нього.
Сергій. З переляку, чи як?
Степанида. Мабуть, з переляку. А потім сусіди почали мене вмовляти: "Він тесляр добрий, тихий, не п'яниця". Сергій. Умовили?
Степанида. Умовили. Тільки пожити не довелось... Забрали на війну... Сергій. Та-ак.
Степанида. Одержала з фронту "чорнову"... Поліг мій Гарасим під Тернополем. А я вам скажу: "Краще сім раз горіти, аніж один раз вдовіти". Отак і живу.
Сергій. Життя невеселе.
Степанида. Невеселе, що й казати. Є в мене що їсти, є що пити, є в що одягнутися, а радості нема. І ходжу я по' землі з своєю журбою, мов з каменюкою на серці.
Сергій. Тяжко вам.
Степанида. Так буває тяжко, що світ мені не милий. Ото мені за багато літ наче сонечко засвітило... взимку... Коли ви мене до школи передовиків запросили. Пам'ятаєте той вечір? Падав сніг, тихий, лапатий...
Сергій. Пам'ятаю. А ви, Степанидо, трохи боялися йти до школи.
Степанида. Не трохи, а таки добре боялась. Освіта в мене мала... всього п'ять класів. Ті дні — найщасливіші в моєму житті.
Сергій. А чому... найщасливіші?
Степанида. Я слухала ваші лекції.
Сергій (засміявся). Невелике це щастя.
Степанида. Для мене... велике.
Сергій. Ви здібна учениця... І ви, і Тетяна Громенко.
Степанида. Тетяна... Це моя гордість. Закінчила десятирічку з золотою медаллю... Чуєте? З золотою! І пішла працювати до мене в ланку. Робить добре, та ще й заочно вчиться на зоотехніка, та ще й подруг своїх підбиває до науки. Хіба не молодець дівчина?
Сергій. Бідова! Свого доб'ється. Ну і механізатори — теж добре вчилися. Народ все жадібний до знання. Не криючись, скажу, що сам я мав велике задоволення.