Ілюзія була така велика, що мені неначе уявки уявлялось, що я не в великому місті, а якимсь чудом опинився серед лісів та дібров десь на "Ламаних горах" на Росі в Білоцерківщині або коло Богуслава. Мої думки несамохіть перелинули в ті рідні діброви. І мені стає трохи чудно, чого ці пани, цей натовп зійшовсь та зібрався на горах серед лісів і сновигає, і вештається скрізь, мов комашня в розгребеному комашнику.
І невважаючи на таку силу народу, скрізь поблизу й навіть серед того натовпу панує велика тиша. Обертаюсь я і позад себе бачу предовгий рядок людей на довгих лавах і ослонах, щільно поставлених. Усі сидять тихо. Знать, що усі одпочивають і усі дивляться на картини природи, на гарні закутки нанизу на першій терасі. Ті люде, що стояли й ніби обнизали низками парапет і вгорі, і на терасі коло пам'ятника, так само не розмовляють, стоять неповорушно; ніхто навіть не ворухнеться. І всі вони втирили очі в дивні вигляди на Дніпро, на небо, то ніби помальоване чудовими кольорами на заході, то сизе, аж чорне за горою Царського садка. На кого не глянеш, до кого не придивишся, у кожного неначе задума в очах і на обличчі, неначе кожний лине думками в вигляди або вникає сам в себе, в свою душу, в свої естетні почування і не може одвести очей от того дива. І ті молоді, що йдуть сюди й туди і часом за щось вряди-годи розмовляють, і ті говорять стиха, сливе ніби нишком, неначе вони увійшли в якийсь храм і почувають близькість якоїсь Вищої Сили й Розуму, котрий сповняє усе небо й землю й утворив несподівано в той час ті картини високого штучництва, недосяглого для художників усього світу. Я почуваю, і не наздогад, що в цих усіх українських душах, в глибочині цих усіх серців діється те ж саме, що і в моїй душі, і в моєму серці. Ця уся силенна сила натовпу так виразно показує мені, що вона має природжену вдачу великих естетів, коли сливе ніхто не балакає, не розмовляє, не сміється й не жартує. Мені здається й навіть уявляється, що ці усі українці зібрались неначе не на гулянку, а ніби повходили в якийсь напродиво великий та пишний храм, ніби для якоїсь молитви так само, як колись на цих-таки горах в давню давнину, ще за київських князів наші київські предки збирались кругом стародавнього свого бога Перуна на молитву або десь над Почайною та в гаях коло криниць на молитву богам сил природи.
Одродіння поетичної вдачі стародавніх киян, наших українських предків, сучасників князя Святослава та Владимира, я постеріг душею в цих довгих рядках очей сьогочасних українців, задуманих і втуплених в прекрасні вигляди й колоритні дивні картини, так дивно скупчені на небі й на горах. Неначе й вони слухали, як колись дзвеніли й "рокотали" струни в піснях і в "замислах" стародавнього Бояна та творця "Слова о полку Ігоревім".
І на горах, і в природі, і в масі натовпу — скрізь тихо й тихо, неначе ці одпочиваючі люде були щось одно сукупне й суцільне з чудовою природою навкруги, неначе й вони злучились і злились з нею докупи. Я нігде не чую не тільки гаму й гармидеру од натовпу, не чую навіть човгання та шарудіння черевиків по шорстких доріжках та цегляних, міцних, як камінь, тротуарах. Серед цього натовпу можна залюбки й довго вдивляться в красу виглядів, можна милуватися, думати і навіть задумуваться й почувать, як у храмі, сповненому народом. Я бачу тільки ворушіння людей по всіх усюдах. І серед задуманої тиші я примічаю, що й ця ніби й мертва краса природи ворушиться. Он унизу на терасі близенько од мене й проти моїх очей стримлять верхи тополь. Я придивляюсь до їх, а їх м'які довгі гілки ворушаться, ледве коливаються то в один бік, то в другий, неначе вони сплять або дрімають і коливаються у сні й крізь сон. Он у самому низу кругом крутої гори дикі маслини наче обнизали разком низ гори й розкидали свої кучеряві, мов вербові, білі гілки з білим листом. Я придивляюся до їх, і вони помаленьку, ледве примітно усе коливаються, ніби хилитаються, певно, од непримітного повітряного вогкого дихання то од Дніпра, то з глибини нижчих вогких балок, закиданих деревом. І це коливання ані шелесне, навіть не шамотить! ані шелесне, ані шамне ні одна гілочка! Мені здається, що то кидається пульс, кидається живчик дрімаючої й засипаючої краси живої природи.
І мені пригадались і спали на думку гулянки в великих європейських громадянських парках та садках. Який там шум та гам од розмови, хоч часом трохи й здержа-ний! Якби на цих самих горах випадком завештались галасливі та крикливі провансали, або французи, або іта-льянці, який гармидер, шум, гам, гомін або й лящання, сміх та регіт розкотився б одлясками по цих алеях та терасах! По цих гарних горах аж луна пішла б одлясками по всіх кутках, долинах та терасах. Інші раси, інша й вдача, інший темперамент, — і інша направа буде в душах і в усякому знадвірному виявку людських почуваннів.
III
Тіні й сутінки все густішають внизу. Гори й балки та западини насподі неначе потонають і загрузають в густу тінь і темряву. І мені знов неначе хтось виставляє й показує ще одну картину в цій багатющій ніби галереї картин на світовій виставі. Я вглядів ще один пейзажик, невеличкий, але оригінальний своєю красою. Це вже неначе картинка в сінематографі або акварель-мініатюра.
Я дивлюся пильно униз на поділ гори, обсаджений чинарами й акаціями, де спускаються з тераси на Царському плацу легким покатом вагони трамвая Олександрівським спуском на Поділ. Там під деревами вже сливе поночі, неначе в той закуточок внизу в глибині лягла вже чорною смугою ніч. Там раз у раз безперестану бігають зчеплені платформами докупи двойчасті вагони трамвая. Одні спускаються вниз, другі сунуться вгору з Подолу на Царський плац вже на кінці Хрещатика, де стоїть трамвайна станція, за великим кружалом скверика з фонтаном. Я бачу, що там, на спуску, крізь гілки й стовбури дерев миготять огні вагонів. От промайнув огонь, неначе проскочив огняний зайчик, і сховався в гущавині. А далі нижче замиготів рядок огнів бистро, швидко, неначе поскакали огняні зайчики, доганяючи один другого на скоку, або промайнули вогняні птиці ключем, як летять журавлі в небі. Вони пірнули в темряві, а натомість другий довгий ключ огняних журавлів заманячів однизу вгору. Я несамохіть задивляюсь на це миготіння огнів то поодинці, то журавлиними довгими ключами. А ондечки далі в продухвині на закругленому закруті спуску знов маленький пейзажик, аж чудний, але дуже гарний. На йому ще світиться одлиск од ясного неба на заході. Я бачу, як довгий двойчастий вагон несподівано скочується на це місце, ввесь в огнях та ясному блиску з вікон, засяє, закрутиться півкругом й швидко, прудко, хутко неначе впаде кудись униз в безодню, ще й мелькне куцим огняним хвостом. Неначе степовий ховрашок, що ховається в нору сторч і мелькає хвостиком. А натомість з безодні висовується друге огняне страховище, висовує з гущавини дерева огняну морду й пащеку на закрут, а потім рачкує помалу вгору, сунеться й ховається неначе в гущавині лісу, мов казковий огняний змій перелесник, що літає вночі до дівчат та молодиць. Мене цікавить це вештання й бігання огняних вагонів по закруті, неначе живих чудних допотопних велетенських звірюк. От я бачу, як обидва звірюки вискочили воднораз на прогалину закруту, сунуться й біжать, ніби один на одного, от-от стукнуться лобами, мов два роздратовані рогаті барани рогами. Мені здається, що вони от-от тріснуть, ляснуть, полізуть один на одного, неначе зчепляться навстоячки на битву і почнуть кляпать ламаними дошками. Але вони розходяться тихенько й мирно: один упав вниз у безодню й мельнув куцим огняним хвостом, другий — посунувся вгору ніби в ліс. Розминулись ці звірюки, а натомість збігаються знов інші. З-за їх ще нижче лиснить білувата олив'яна смуга Дніпра, і там серед Дніпра стоять вподовж два довгі білі пароходи, ще ясно освічені од заходу сонця, але в їх у вікнах вже блищить світло і одкидається довгими рожевими одлисками в тихій воді. А вагони знов стикаються на цій ясній прогалині й неначе грають в хрещика; а вище далі раз у раз блискають огнями між гілляками, неначе скачуть рядки огняних зайців у лісі.