— А що, Ольго Іванівно, якби я у вас ночувати залишилася? Дуже я себе розвередила, страшно одній ночувати, покійники прийдуть.
— Будь ласка, Капітоліно Василівно. Лягайте на ліжку, а я на підлозі ляжу.
— Та чи я допущу, щоб хазяйка — та на підлозі? У мене розкладачка є, слава богу, не старцюю.
Капа принесла розкладачку, ми постелились, лягли. Кімната моя вузенька, розкладачку довелося поставити майже впритул до ліжка. Капа довго крутилася із скрипом і дзвенінням, потім сказала:
— Життя — це страм. Я не відповіла.
— Ольго Іванівно, ти спиш?
— Ні, не сплю.
— А по-твоєму, бога немає?
— Думаю, що ні.
— А як же спадаюча?
— Яка спадаюча?
— А лампа. Слухай, що зі мною було. Хотіла я свічку Миколі-угоднику поставити, велику, за карбованець. І раптом охопила мене скнарість, вибрала іншу — за п'ятдесят копійок. Поставила, думаю: "Угоднику байдуже, а я жінка бідна". І що ж ти думаєш? Того ж дня увечері сиджу плету панчоху, а лампа над моєю головою як розірветься га як упаде, а скалка від абажура так на мене і впала. Бог же бачить, що пошкодувала я грошей на свічку, от мене і покарав. А абажур, він не карбованець — він цілих два п'ятдесятІсоштує. А ти кажеш: бога немає.
— Спіть, Капітоліно Василівно, нічого я не кажу. Спіть спокійно.
Вона ще покрутилася і затихла, заснула. А я не спала до ранку.
33
Вадим приїхав через кілька днів зчорнілий, з якимсь усохлим лицем — і відразу в лікарню. Анфіса його не впізнала. Лежала вона в палаті на десять чоловік. Голова поголена, погляд безтямний. Навколо стогнали, хрипіли, жалілися інші хворі. Анфіса лежала мовчки, з тьмяними очима.
Вадим цілими днями був у лікарні, всіх лікарів підняв на ноги." Лікарі відповідали: ну що ми можемо? Тяжкий інсульт, весь правий бік паралізовано, мовні центри також.
— Вона одужає? Буде ходити? — питав Вадим у лікарів, як у недбайливих слуг.
Йому відповідали невизначено, швидше заперечливо:
— Поки що невідомо. Ураження глибокі, але, можливо, поступово деякі функції відновляться. Організм в основі своїй здоровий... Серце працює непогано.
Незабаром у лікарні звикли до його присутності. Він приїздив кожного дня, ставив квіти в узголів'я Анфіси Максимівни і сідав поряд на хисткий стілець. Сидів він так годинами, стиснувши на колінах великі смагляві руки. На зап'ястку лівої йшов годинник, стрілки рухалися швидко, але він не помічав, як минав час. Він дивився на обличчя, спотворене хворобою. Одне око було розплющене, але безтямне, друге примружене і наче підморгувало.
— Мамо,— кликав він її час від часу,— мамо, ти мене чуєш?
Мати дивилася на нього насмішливо, ніби говорячи: "Ага! Досяг свого?"
Коли приносили їжу, Вадим брався за ложечку і намагався годувати хвору. Невідомо, чи ковтала вона, чи ні; інколи в горлі у неї булькало і щось на зразок ковтальної судоми проходило по шиї. Рідина виливалася з нечутливих губів, бруднила наволочку. Вадим піднімав важку щетинисту голову, підсовував під неї рушника, знову підносив ложку до свинцевих губів.
У догляд за матір'ю він кинувся відчайдушно-запекло і нестямно. Він не лише годував і мив її, він виконував і інші процедури, від яких чоловіки звичайно ухиляються, залишаючи жінкам усе брудне, відворотне. Вадим ні від чого не ухилявся, все робив з непроникним, гнівним, темним лицем.
Коли Анфісі Максимівні стало гірше, він добився дозволу залишатися в палаті на ніч. Жінки, які здоровіші, ремствували: "Навіщо в палаті чоловік?" Паралізованим було однаково. Вадим сидів як ідол, слухняно відвертався, коли пропонували йому відвернутися, але якось дивувався, що це може бути важливим. Найважче йому було, коли він вчував чийсь шепіт: "Оце-то син! Кожній матері такого б сина!" Тоді він стогнав потиху. З лікарями був непокірливий і вимогливий, дратував їх іронічними зауваженнями, не приховуючи, що вважає їх ледарями, неуками, які даремно жеруть свій хліб. Лікарі відповідали йому дружною неприязню.
— Зрозумійте, ми не боги,— сказав йому молодий ординатор з рожевим благополучним обличчям.— Ми робимо все можливе, запевняю вас, але випадок практично інкурабельний. Додайте вік, огрядність... Кожне життя має межу.
Вадим ледь його не прибив. Він боровся за матір, він знати не хотів ні про які межі. Він хотів, щоб вона жила, щоб ще хоча б раз сказала йому "синок".
Будучи в лікарні дні і ночі, він уривками їв у сусідній забігайлівці, а спав тут же, в палаті, на скрипучому стільці, куняв і весь час прокидався. Очі в нього запали, ніс обвело різкою лінією, навіть горбинка якась прорізалась хижо, щось страшнувате з'явилося в погляді.
Інших відвідувачів він до матері не підпускав: "Нічого вам тут робити". Так він випровадив Капу, що з'явилася було з пляшечкою свяченої води, і Аду Юхимівну, яка прийшла з коробкою шоколадних цукерок. Коробкою він з презирством знехтував: "Ех ви..." Виняток зробив для Ольги Іванівни, яку інколи допускав постояти на порозі палати, казав: "Надивилися? Задоволені?" — і також гнав.
34
Одного разу я вирішила порозумітися з Вадимом. Я підстерегла його в коридорі. Він ніс судно, і обличчя в нього було гнівне, доросле, незнайоме, так що я підсвідомо звернулася до нього на "ви".
— Вадиме, зачекайте, поговоріть зі мною. Чому ви не допускаєте мене до Анфіси Максимівни?
Він просто заклекотів:
— Тому що вам це не потрібно. Вам же на неї наплювати.
— Не буду вам заперечувати, ви самі знаєте, що це неправда. Зрозумійте, не можна так відмежовуватись від людей. Я вас безмірно поважаю за все, що ви для неї робите...
— Начхати мені на вашу безмірну повагу. Коли я що і роблю, то не для вашої поваги.
— Дайте мені можливість хоча б чимось вам допомогти...
— Навіщо це? Чому ви сюди ходите?
— Дивна ви людина. Ходжу тому, що люблю її, жалію її, хочу допомогти.
— Все це неправда.
Я здригнулася, вперше почувши це доросле "неправда" замість дитячого "брехня".
— Я кажу правду. Мені жаль її і жаль вас. У вае такий жах усередині.
— Все це неправда,— несамовито повторив Вадим.— Ось ви кажете: жалієте її. А погодитесь ви, як я, чергувати тут цілу добу? Все за нею прибирати, виносити, як я виношу? Якщо згодні — гаразд, я також згоден: залишайтеся тут замість мене.