— Ольго Іванівно, ви ж тут, будь ласка, подивіться за Вадиком, а я побіжу.
— Біжіть, Анфісо Максимівно.
Побігла Анфіса туди ж, куди всі,— на Красну площу. Людей, як води в повінь. Цілуються, обнімаються. Качають офіцерів, солдат. І музика, музика. Репродуктори оскаженіли. І гармошка на кожному кроці, і танці. Якийсь солдатик потяг і Анфісу в танець. Вона, хоча й стара, а пішла. Танцювала і плакала. Багато хто плакав. А над площею червоний прапор, ніби полум'я, високо палахкотить...
Повернулася Анфіса додому — ледве ноги тягне. Ольга Іванівна запитує:
— Ну як там?
А щока смикається. Відповідає Анфіса:
— Танцюють, співають, плачуть.— І сама в плач.
Прийшла Капа зі всенощної. Проскуру принесла, розповідала, як батюшка виголошував за Перемогу руського воїнства. Панька Зикова пиріг спекла, всіх пригощала...
із*
387
і
Ось і закінчилася війна. Велика радість, а страшна. В кого загинули чоловіки — ридма ридають, море розливається. Анфіса, та все зразу — і раділа, і плакала, і чекала, і боялася: повернеться Федір. Ні, не повернувся. Всі строки минули — нема й нема. Виходить, стала й вона солдатською вдовою.
Що ж тепер робити? Почала жити вдовою з синком своїм ненаглядним, з красунчиком. І Ольга Іванівна хлопчика полюбила, балувала по-вся-кому: то іграшку принесе, то яблуко, а то й книжку — сама йому вголос читає. У Будинку дитини окремо ним займалася, слух розвивала. Казала: здібний. У квартирі до Вадима також добре ставилися, цінували його красу. І Ада Юхимівна, і Капа — ні-ні та й пригорнуть, дарма що нехреще-ний. Тільки Панька, завжди сувора, проходила мимо нього з вітром. Ще сердитіша стала, ніж раніше. Та й було з чого: недавно пішов від неї чоловік, той, що непрописаний. Речі забрав і зник. Жив він з нею не так і довго, але й не мало — встиг облисіти. Ось яка жіноча доля: до когось повертаються, а від неї пішов. Обговорювали на кухні Паньчині справи, сперечалися. Капа була за те, що законно пішов: ділова людина на самих кістках не влежиться. Ада Юхимівна, навпаки, жаліла Паньку, а чоловіків звинувачувала як клас. Втім, Паньку не дуже й пожалієш. Лицем зчорніла, як осиковий зруб, а нема щоб поділитися. Не жінка — комбайн.
10
Не пам'ятаю, коли і як уперше спало мені на думку писати для дітей музику. Композиції я ніколи не вчилася і не думала, що до неї здібна, а тут спробувала — і щось вийшло...
Ми сиділи увечері в концертному залику Будинку дитини — Анфіса чергувала, а я лишилася просто так, біля рояля. Несміливо, спершу потихеньку стала я награвати щось своє. Анфіса й уваги не звернула.
— Анфісо Максимівно,— запитала я з серцебиттям,— як вам ця музика?
— Нічого,— байдуже сказала Анфіса.— Музика мелодійна. А що?
— Це я створила.
— Та не може бути!
Анфісині сірі очі розкрилися так широко, в такому здивуванні, що я засміялася.
— Що ж тут особливого? Створила, і все. Анфіса не могла дійти до тями:
— Це ж треба! Людина музику творить. А як він називається, той, хто музику створює?
— Композитор.
— Отже, ви композитор?
— Та ні, де там!
— Ви ж створили, отже, композитор.
— Ну й смішна! Композитори бувають різні, великі й маленькі. Я — найменший, крихітний композитор. Не варто про це й говорити.
Анфіса тільки рукою махнула:
— Крихітний! Та мені дай сто тисяч, я нізащо такого не створю.
Повага до мене Анфіси з цього дня виросла неймовірно. Я просила її нікому не казати, що пишу музику. Вона свято зберігала секрет, але її так і розпирало. Бувало, граю, а вона нахилиться і запитує пошепки:
— Це також ви створили?
— Ні, що ви, Анфісо Максимівно, це Чайков-ський.
— А я думала ви.
Одного разу я написала для дітей урочистий туш, щоб іти до ялинки. Я його зробила в стилі полонезу, з припаданням на кожному такті, і вони припадали, та ще як! Серйозні, клишоногі, аж світяться старанністю. У мене просто клубок до горла підступив. "Поаплодуйте тітоньці Ользі Іванівні!" — крикнула Анфіса (вона знала, що туш мій), і діти заляскали слабенькими, вологими своїми долоньками, цей звук схожий був на початок дощу... А потім мені потрапили на очі в якомусь журнальчику потішні віршики про білочку і їжачка, і я поклала їх на музику. Не бог зна, що таке, але вийшла пісенька, діти співали її із задоволенням. З того часу я просто захворіла композиторством. Ночами, коли не спалося, я вже не дивилася у вікно, а створювала музику, наспівуючи під ніс і розігруючи на ковдрі уявний акомпанемент. У той час мені навіть хотілося (диво дивне!) мати рояль... Справжнього, композиторського обдаровання у мене, звичайно, не було. Була любов до музики і деяка "наслуханість". Буває ж, що начитані люди можуть писати грамотно, схоже на те, як пишуть інші. Так і я. І все ж на деякий час я цим захопилася. Мене підтримував простодушний захват Анфіси. Ото найшла знавця...
Сміх сміхом, а радість творчості, нехай не цілком оригінальної, зігрівала мене. І діти, які співали мої пісеньки, радували мене більше, ніж коли вони співали чужі...
Найобдарованішим у старшій, випускній, групі був Вадим Громов. Красивий, сміливий, кмітливий, він співав краще за всіх, танцював краще за всіх, краще за всіх вимовляв "р", розкочуючи його якось особливо вишукано. Був спритний, рухливий, в іграх завше ватажкував. Знав напам'ять велику кількість віршів. Коли приїздила яка-небудь комісія, Євлампія Захарівна намагалася похвалитися Вадимом: ось, мовляв, яких дітей ми вирощуємо! Він і справді був чудовий зі своєю смаглявістю, яка ніби світилася, яскравими очима, швидкими ніжками.
Бентежила мене лише його зверхність. Маленький король — і його підлеглі. Вони нічого не бачили — він бачив усе. Вони нічого не знали — він усе знав.
— Дурррень! — казав він, похваляючись розкотистим "р".— Дурррень, не бачив автобуса! А я в автобусі їхав! І в трамваї їхав!
Хлоп'ята слухали його, як жерця. Він був серед них найдосвідченіший, найкрасивіший, найрозвинутіший, най...
Незабаром Будинок дитини спіткало горе: померла наша завідуюча Євлампія Захарівна. Померла вона від раку шлунка, якось швидко і діловито, добре знаючи, що в неї рак, що надії немає і що справа ця, загалом, житейська. До найостан-ніших тижнів вона ходила на роботу, перемагаючи біль і слабість, кудись дзвонила по телефону, на когось звично сердилася, але враз серед усього того раптово і страшенно блідла, заплющуючи очі, нібито не маючи сил глянути в лице власної смерті. Відтоді як захворіла, вона стала охоче зі мною розмовляти, часто без особливої потреби викликала мене в кабінет. З усіх оточуючих, здається, тільки одна я не брехала їй, не запевняла, що вона видужає, і вона за це особливо мене шанувала. Розмовляли ми з нею коротко і діловито: смерть не була головною темою наших бесід, але присутня була в них нарівні з іншими. Євлампія Захарівна згадувала про неї побіжно, між іншим, не уникаючи її, але й не тяжіючи до неї якось особливо. Мовилось, приміром, про город. "Це ви вже після мене посадите",— спокійно казала Євлампія Захарівна, і я не заперечувала, розмова була серйозна й ділова.